В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
Його сходження по щаблях кар’єрної драбини було нестримне. Починаючи з 1944 року, щоразу значніші посади й офіційні призначення в академічних і культурних установах країни діставалися Вальсові одне за одним. Кількість його статей, промов і публікацій зростала на очах. Жоден літературний конкурс, жодна конференція чи якась інша значна культурна подія не відбувалися без участі чи присутності дона Маурісіо. У 1947 році разом із двома партнерами він заснував видавництво «Аріадна» з представництвами в Мадриді й Барселоні, яке газети відразу ж кинулися підносити до небес, охрестивши його «знаком якості» іспанської літератури.
У 1948 році ті самі газети стали раз по раз згадували про Вальса як про «найяскравішого і найавторитетнішого інтелектуала нової Іспанії». Самопризначена інтелектуальна еліта країни й ті, хто прагнув до неї долучитися, неначе переживали бурхливий роман із доном Маурісіо. Культурні оглядачі розпадалися похвалами й дифірамбами, запобігаючи його ласки і сподіваючись, якщо поталанить, опублікувати у Вальсовому видавництві котрийсь зі своїх опусів, що припадали пилом у шухляді письмового стола, і отримати таким чином перепустку до вищих сфер, щоб і собі зазнати їхніх насолод або хоча б підібрати крихти зі столу.
Вальс швидко опанував правила гри, і невдовзі зрівнятися з ним уже не міг ніхто. На початку п’ятдесятих його слава і вплив поширилися за межі офіційних кіл і стали проникати до сфери так званого громадянського суспільства. Афоризми Маурісіо Вальса перетворилися на збірку об’явлених істин, які присвоював собі й повторював, як сумлінно завчений урок, кожен із тих громадян, що належали до вибраного прошарку з трьох-чотирьох тисяч іспанців, котрим подобалося вважати себе освіченими людьми і через це згорда позирати на своїх земляків-обивателів.
На шляху до вершини Вальс зібрав довкола себе невеличку купку поплічників, які годувалися з його рук, а він просував їх на керівні посади в різноманітних установах і владних структурах. Коли хтось наважувався засумніватися у Вальсових словах чи здібностях, преса відразу ж кидалася розпинати бідолаху, виставляючи його в найнепривабливішому й найбезглуздішому світлі. Той таким чином перетворювався на парію, знедоленого й зневаженого, чиє ім’я не вимовляють уголос, перед яким зачиняються всі двері і для якого іншого шляху, окрім забуття чи вигнання, не існувало.
Не одну довгу годину я провів, учитуючись у рядки і між рядками, перевіряючи версії, досліджуючи історії, упорядковуючи дати й складаючи списки тріумфів і скелетів у шафі. За інших обставин, якби мета мого дослідження була суто антропологічною, я скинув би капелюха перед доном Маурісіо і тою майстерністю, з якою він розігрував свою партію. Ніхто не зміг би заперечити того, що Вальс навчився досконало читати серця й душі своїх земляків і смикати за ниточки, що вели до їхніх прагнень, сподівань і химерних мрій.
Із багатоденного занурення в офіційну версію Вальсового життєпису я виніс переконання, що механізм побудови нової Іспанії постійно вдосконалювався і що блискавичне сходження дона Маурісіо до керма влади вказувало на модель, яка, розростаючись, мала великі перспективи і яка, поза всякими сумнівами, повинна була пережити теперішній режим, пустивши глибоке й міцне коріння в країні на довгі десятиліття.
У 1952 році Вальс досягнув вершини, очоливши Міністерство культури. Цей пост він використав, щоб зміцнити вплив і попропихати своїх лакиз на ті кілька посад, над якими доти йому не вдавалося встановити контроль. Публічна діяльність Вальса набула всеосяжного характеру. Його слова цитували, наче джерело мудрості й безсумнівного знання. Його присутність у журі, конкурсних комісіях і всіляких урочистих прийомах зробилася постійною. Його колекція дипломів, нагород і відзнак зростала без упину.
І раптом сталося щось дуже дивне.
Попервах я не зауважив нічого. Потік хвалебних повідомлень про дона Маурісіо не спинявся, однак, починаючи з 1956 року, серед усієї цієї інформації з’являється одна характерна особливість, яка раніше не простежувалася. Загальна тональність і зміст новин не змінюються, але наполегливо читаючи, перечитуючи й порівнюючи їх, я нарешті зрозумів, що не так.
Дон Маурісіо Вальс припинив з’являтися на людях.
Його ім’я гриміло й далі, його авторитет, репутація і вплив і далі перебували на гребені хвилі. Бракувало тільки одного: його особи. Після 1956 року не з’явилося жодної нової фотографії Вальса, жодної згадки про його присутність на публічних заходах, жодного безпосереднього посилання на його участь у них.
Остання стаття, яка свідчила про появу дона Маурісіо на людях, була датована 2 листопада 1956 року й присвячена врученню Вальсові премії року за найкращу видавничу діяльність. На цій урочистості, що відбувалася в приміщенні Товариства красних мистецтв у Мадриді, були присутні представники найвищих щаблів влади, а також тогочасні вершки суспільства. Текст повідомлення був доволі шаблонний, написаний згідно зі стандартами жанру – коротенька газетна замітка, та й годі. Куди цікавішою виявилася світлина, що йшла разом із текстом, остання, на якій було зображено Вальса незадовго до його шістдесятиліття. Елегантно вбраний, у костюмі бездоганного крою, він із приязною усмішкою та скромним виразом на обличчі дякував присутнім за оплески, якими вони його вітали. Дона Маурісіо оточували особи, звичні для такого роду заходів, але за його спиною можна було помітити двох дещо чужорідних суб’єктів у чорному, обличчя яких, серйозні й непроникні, ховалися за темними окулярами. Ці двоє, схоже, не брали участі в урочистостях. Загальний святковий настрій анітрохи не зачепив суворого виразу їхніх облич. Це були охоронці.
Після того вечора в Товаристві красних мистецтв ніхто більше не фотографував і не бачив Маурісіо Вальса на публічному заході. Хоч як я старався, та не зміг знайти більше жодного підтвердження його появи на людях. Утомлений марними пошуками, я повернувся до початку й реконструював історію Вальсового життя, зрештою запам’ятавши його так добре, наче йшлося про моє власне. Я нишпорив, сподіваючись натрапити-таки на якийсь слід, якусь вказівку, що допомогла б мені зрозуміти, де цей чоловік, який усміхався на фотографіях і марнославство якого було відображено на безлічі сторінок, написаних підлизами, що запобігали його ласки. Я шукав чоловіка, який убив мою матір, щоб приховати свою очевидну бездарність, якої соромився і якої ніхто, як видається, не мав мужності визнати.
Я навчився ненависті тими самотніми вечорами в бібліотеці «Атенео», де ще не так давно проводив час, присвячуючи свої помисли речам набагато чистішим, таким,
