Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

– Довго б тобі довелося чекати, отамане, Глека, коли б не добрі люди. Скуштував я на слободах і татарського аркану, і московських колодок!

Брови діда похмурилися ще більш, коли він почув про московські колодки. Він якось похнюпився і узявся за шаблю.

– Про колодки побалакаємо потім. Кажи раніше, яка новина в тебе?

– Орда близько, отамане!

Сірко раптом випростався й підвів голову. Дорош сподівався, що він почне розпитувати Глека, де орда та чи багато татар, або відкіля Глек знає, що орда близько, але не такий був Сірко, щоб гаяти час на такі запитання.

– Гей, отамання! – гукнув різко й дужо він, і весь табір почув і здригнувся від голосу свого отамана. – Вози в коло! Колеса – ланцюгами!

Отамани стрепенулися й розбіглися по таборі.

– Сюди, нижньостеблівці! – гукнув дужий в драній сорочці козак, пробігаючи повз Дороша.

– До мене, молодці титарівці! Вози – в коло, хлопці! На ланцюги колеса!

Гомін і крики залунали над табором. Частина козаків кинулися до возів і котила їх, ставлячи навкруги табору; інші, брязкаючи ланцюгами, стягували колеса возів одне до одного; треті кинулися в степ і заганяли коней до табору.

Не минуло й чверти години, як вози стягнуті були ланцюгами й стояли міцним непорушним колом. Ватаги розвідників розкинулися по степу, щоб повідомити про наступ орди.

Глек давно зліз з коня й пішов у намет з Сірком; холоп, Панас та Недайвода десь зникли, залишивши Дороша самотнім серед цього бурхливого моря озброєних людей. Дорош сидів на коні й дивився на те, що робиться круг його. Згодом усе затихло в таборі. Коло возів пліч-о-пліч стояли рядами козаки; за першим рядом був ще другий і третій, козаки стояли й сиділи на землі і набивали рушниці, а набивши, передавали першому рядові. Козаки першого ряду клали рушниці перед себе на вози.

– Злазь з коня, хлопче! – порадив Дорошеві старий запорожець, що сидів коло намету й перев’язував брудною ганчіркою рану на правій нозі. – Злазь, хлопче, мерщій та сідай на землю, а то татарва зніме тебе стрілою з коня, як тетервака з дерева!

Дорош схаменувся й зліз з коня, потім одвів його на середину табору, де були коні запорожців, спутав коневі ноги й прив’язав до кілка, що лишився в землі на тому місці, де був намет. Коней було багато, не менш як три-чотири тисячі, бо тут були й ті, що Сірко одбив у татар, коли погромив їх на Муравському шляху. А доглядало коней небагато народу. Між коноводами було кілька підлітків. Дорош підійшов до них, поздоровкався і сів на траву. Ці хлопці, як дізнався згодом Дорош, були або сироти, або такі, що їх запорожці зманили від батьків у Січ з Гетьманщини.

Хлопці подивилися на Дороша.

– Ти чий джура? – спитав його білявий веснянкуватий хлопець.

Дорош не знав, що таке джура, але він подумав і сказав:

– Я – з Глеком!..

– Так ти Глеків джура? Курінного Незамайківського куреня?

– Атож.

Хлопці ще пильніше стали приглядатися до Дороша.

– Глек давно пішов з Січі на слободи, а тебе ж де він видрав?

Дорошеві не вподобався вираз «видрав».

– Ніде він мене не видирав. Я сам його видрав.

– О! – роззявили роти хлопці. – Може, не ти його джура, а він твій?

Веснянкуватий хлопець підморгнув правим оком, наче кажучи: стривайте, ми зараз послухаємо щось цікаве, – і сказав:

– А що ж? Хіба такий козарлюга та не може мати за джуру курінного отамана? Ось ми зараз почуємо, як він придбав собі отамана за джуру. Так ти кажеш, що не він тебе, а ти його?

– Атож! – спокійно відповів Дорош, не розуміючи, чого хлопці з нього глузують.

– Відкіля ж ти його видрав? Чи з кубла, чи з гніздечка? Він, мабуть, там сидів на зозулячих яйцях?

Дорош похмурився.

– Дурний ти, а ще запорожець, – відповів він. – Видрав я Глека з в’язниці, а сидів він не на зозулячих яйцях, а в московських колодках.

Хлопці переглянулися. Вони не сподівалися, що новий їхній товариш такий брехун. Веснянкуватий навіть облизнувся від насолоди подратувати новенького і якимсь пташиним тоненьким голосом запитав Дороша:

– Так не на яєчках сидів отаман, а на колодках? Що ж він гадав висидіти: півня чи курку?

Хлопці аж повалилися з реготу. Дорош попав у добру роботу, але він стримався, бо добре розумів, що, коли розсердиться, йому буде ще гірше.

– Не знаю, що він гадав висидіти, – відповів Дорош, – але воєвода та піддячий гадали, що він висидить дибу в Білгороді.

– Дибу? Ти скажи… Що ж то за птах такий – диба?

– Та такий птах, що на ньому високо підлетиш та назад не вернешся.

Хлопці замовкли. Вони не розуміли, про що балакає Дорош. Очевидячки, він був не тільки брехун, а й дурний або божевільний. Дорош бачив, що підірвав трохи язика хлопцям, і сидів спокійно, підібгавши під себе ноги. В руках він тримав нагая і пужалном легенько ляскав себе по коліну. Хлопці подумали трохи і знову узялися до нього.

– Ти відкіля тепер?

– З Харкова.

– Бреше! – обізвався хлопець у замурзаному червоному жупані, – я бачив, що він приїхав з Глеком з заходу!

– І це правда, – відповів Дорош, – і те правда, що я з Харкова.

– Чого ж ти їхав не зі сходу, а з заходу?

– Того, що тікав від татар.

– А в степ як попав?

– Прийшов з Муравського шляху.

– Чого ж ти прийшов у степ з Муравського шляху?

– Тікав від татар.

Веснянкуватий знову взявся за свій глузливий тон.

– Такий молодець, що має за джуру курінного отамана, та тікав від татар? Та він сам, хлопці, пожене перед себе цілу орду! Правда?

– Правда! – зареготали хлопці.

– Раденькі, що дурненькі, – сказав Дорош.

– Ти що там мурмочеш? – підозріло запитав веснянкуватий, трохи не дочувши за реготом товаришів, що сказав Дорош.

– Нічого… Це ви вже орду гнатимете, на те ви й запорожці. А нам, слобідським, хоч би від татарського аркану визволитися, і те добре.

– А ти що ж, хіба на аркані був?

– Атож.

– І визволився?

– І визволився.

– Хто ж тебе визволив?

– Сам визволився.

– Ну, – сказав веснянкуватий, що був, очевидячки, за ватажка підлітків-коноводів, – трапляються й у Січі брехуни, але такого ще не чути було. А Глек де був у той час? Теж на аркані був?

– На аркані.

– Може, ти і його визволив?

– І його визволив.

Хлопці