Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну волю мати може. Того я і хотів... Та мене не розуміють... Може, зрозуміють колись.
XXII
Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз'їздах, то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. "Того, де не посій, там він і уродиться, — казали про Чуйкевича козаки. — Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як навіжений". Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було перетривати теперішню важку хвилину, а там — що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на хвилину зійшлися, то були ніби созвучний акорд. Чотири душі, як чотири тони в мінорному акорді.
— Король на Веприк лаштується і гетьмана взиває, — говорив Войнаровський.
— І на Веприк підемо, і скрізь. — відповідала Мотря.
— У Веприку наші з москалями засіли. Багато крові поллється, — журилася Ганна Обидовська.
— Може б, перемовити наших. Може би, до них кого післать?
Войнаровський жалісно подивився на неї. Відчував її м'яке серце і її охоту втішатися життям, і біль, що життя таке невтішне.
— Гарно! — поверталася до неї Мотря. — Пора б тобі змінити свою вдачу. Світ твердий, м'якосердного роздавить.
Ганна перестрашеними очима гляділа на сестру.
— Коли б ти зо мною в лазарети ходила, — казала дальше Мотря, — то, може, стала би не тою. Там ти й побачила б, що воно таке життя.
Ганна паленіла, почуваючи свою слабосилість.
— Бог мені свідком, Мотренько, що не можу. Ти ж бачила, що сталося зі мною.
— Треба побороти себе. Мусимо зробитися сильними.
— А Христовий закон?
— Христос терпів, заки воскрес во славі. І перші християни страдали, заки християнство поширилося в світі. В їх терпінню була велика сила, більша, ніж у ворожій побіді.
— Більша, але сумна, а в побідників радість. Я люблю радість, а боюся смутку.
— Радість зі смутку виростає. І смуток великою силою буває, він нас за серце бере, не дає в маленькій радості маліти.
Чуйкевич дивився на Мотрю, як на ікону.
Молився очима до неї.
Всі четверо ніби забули про землю, буцім тіло не мало вже ніякої сили над ними.
Думкою були одержимі. Думкою про велике діло, яке збувалося ціною великих терпінь.
Свої терпіння, свої жертви з найкращих днів життя вважали непомірне малими, якщо їх рівняти до народних жертв.
XXIII
Саме тоді, як Войнаровський минав церковну огорожу, почув за собою голос:
— Андрію, пане Андрію!
Озирнувся і побачив Обидовську.
— Звідкіля це так рано, Анночко? — спитав.
— З церкви, — відповіла. Очі її сіяли розмоленим блиском, і на цілому обличчі розлилося те благе тихомир'я, яке людині дає свідомість, що вона поєдналася з Богом.
— Побожниця, — промовив Войнаровський, цілуючи руку Ганни.
— А так, щоби ти знав. Ходила помолитися за вас, грішників нерозкаяних.
— За мене також? — спитав. Не відповіла, тільки глянула на його так, що й відповіді не треба.
— Уважно, Ганнусю, уважно! — крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на вишморганому закруті.
— А що, — правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, — жартував.
— Як коли і як з ким, — відповіла, спираючися на його рам'я...
Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і козаками.
Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.
Над городом висів туман з димів і випарів.
Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим на-висом бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця.
— А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? — спитала Войнаровського Ганна.
— Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка.
— Ов! І що ж він тобі цікавого сказав?
— Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив.
— Незабаром буде відлига.
— Хто казав?
— Тамариха.
— Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув.
— Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде.
І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою.
Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах ще світилося, на муравнику перед ґанком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних людей.
Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті пили жадібно й жартували.
— От пізнати родовиту козачку, — завважив Войнаровський. — Дбає про наших людей пані Тамариха.
— А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе.
В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах.
— Кого я бачу! — крикнула, — Мосіє Войнаровський!
— Він самий; кланяється милості вашій.
Пригорнула його, як сина.
— Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський?
— Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? — відповів, цілуючи перстенями прибрану руку.
— Ох, бо нинішні
