Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін
Просидів у приймальні аж до обіду.
Врешті його покликали.
У бункері, крім Хмари, сиділи Митрофан Дикий, Тетеря і ще кілька бандитів. Всі вони були якісь збуджені. Поява Тараса припинила жваву балачку.
— Слава Україні! — мовив Тарас націоналістичне вітання.
Ніхто не одгукнувся. Хмара насупився, Дикий єхидно заусміхався.
— Ну, що скажеш, інспекторе? — примружився зловісно Хмара. — Слухаємо тебе…
— Рапорт складу письмово, а нині хочу переповісти наслідки ревізії в загальних рисах, — чітко проказав Тарас, намагаючись не звертати уваги на недоброзичливість загального настрою.
— Не треба, — зневажливо махнув рукою Хмара. — Зброя є?
— У кого? — не збагнув Тарас.
— У тебе, ревізоре, — ошкірився Хмара. — Поклади ось сюди, — показав на стіл і почекав, доки Тарас поклав свій пістолет. — Ось так буде ліпше, а то ти надто спритний…
Двоє дебелих охоронців підійшли впритул до Тараса і стали за спиною.
— Взяти його! — наказав Хмара, і бандити миттю скрутили йому руки.
— Що це значить? — спробував Тарас вивільнитись.
— А те значить, що розповіси зараз нам, що ти за один, — гримнув Хмара. — Лише без патріотичних кривлянь… Ич, який винайшовся! Де Юхима подів?
— Стрибунець загинув у сутичці з патрульним з'єднанням, як я й доповідав… Я не розумію вашого поводження зі мною. Це така винагорода за те, що життям ризикував?
— Ризикував Юхим, йдучи з тобою, — похмуро озвався Дикий, — ризикували усі ми, пославши тебе по схронах… Ти все вивідав і передав…
— Не верзи дурниць! — урвав його Тарас.
— Так де Юхима прикінчив? — знову запитав Хмара. — Радист прибув?
— У приймальні чекає…
— Хай чекає, до нього ще черга дійде… Розказуй, ми слухаєм!
— Стрибунець загинув, виходячи з засідки, — повторив Тарас. — Мені шкода вас, друже-провідниче, якщо ви не вірите людям, що вірою і правдою слугують неньці-Україні, то з ким же ви тоді залишитесь, на кого будете опиратись?
— Облиш ці марні теревені! — гаркнув Хмара. — Не твій клопіт, з ким буду. Он з ними, — кивнув на Дикого і Тетерю. — Іванюка привели?
— Тута він, — мовив Дикий, — хай введуть.
Тарас з подивом побачив Онопрія Іванюка, в якого спинявся з Стрибунцем і котрий надав таку несподівану допомогу в скрутну хвилину.
— Не чекав побачитись? — усміхнувся Дикий. — Я й з-під землі потрібну людину дістану, все вивідаю…
Бідолашний дядько Онопрій, побитий, став біля Тараса. В очах у нього горів вогонь відчайдушності.
— Ну, розкажеш хоч тепер, як він у тебе квартирував? — спитав Дикий.
— Звірі ви, — сплюнув дядько. — Що ви хочете з мене витягти? За що бабу мою безневинну закатували?
«Загинула Густя! — зрозумів Тарас. — Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»
— Осика по тобі, старий шкарбун, плаче, — визвірився Дикий. — Розказуй, бо миттю тіпатимешся на ній.
— Хіба я не розказував? — мовив Онопрій. — Повторю, коли тоді був тугий на вухо. Попросились на нічліг утрьох, один був хворий, жар його мучив… Сказали вони, що погорільці… А най би ви горіли усі скаженним полум'ям, що пустив я вас тоді! Пиячили вони та боки у мене в клуні одлежували, а потім і пішли… Оце й все, що знаю я, а більше не діждешся, бо на казки я не мастак…
— Вивести старого пса! — наказав Дикий. — Затятий попався!
— За Стрибунця я окрему розмову з вами хотів мати, — звернувся Тарас до Хмари. — Він, коли напився, проговорився, що ви шпигунити його при мені приставили… Це мене вразило… Нащо було тоді посилати?
— А я сам тепер оце бідкаюсь, нащо тебе, гадину, пригрів, — мовив з огидою Хмара. — Гріх тепер і не спокутую перед усіма… Ану, приведіть мерщій його хльондру… Хай стрінуться голуб'ята!
Тарас сподівався на що завгодно, лиш не на те, що сталося хвилиною пізніш. Йому потемніло в очах, коли він побачив, що до бункера ввели Зіну й Кіма. Зіна була біла, як крейда, в очах пломенів відчай. Тарас лиш на мить зустрівся з її поглядом. «Як же так, кохана? Як це сталося? — крадькома скрикнули його очі. — Невже мене вислідили, коли заходив до вас?»
— Ну, то що, запроданцю, пізнаєш? — похопився Хмара. — Пізнаєте одне одного? Підійдіть, обніміться, розцілуйтесь…
Малий Кім з жахом притиснувся до материної спідниці. Він не міг зрозуміти, чого хочуть од нього і од матері ці страшні люди. Заплакав, розтираючи сльози по замурзаних щоках. Він не впізнав Тараса. «Це добре, — міркував Тарас, — це добре, синочку, що ти батька рідного не пізнаєш… Воно й не дивно, борода дуже мене змінила, але голос можеш таки пізнати…»
— Скажи хоч
