Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

— Та-ак, — потер підборіддя Соколов, переглядаючи копію протоколу. — Кепські новини. Трохи ми переборщили в часі з підготовкою. Ворог оговтався, зорієнтувався…

— Але ж, коли вони, надибавши на наше оточення, надсилають лазутчика, щоб вивідати строки, значить, зовсім не сподіваються, що наступ саме завтра, — озвався майор Гаращенко.

— Може бути гірше… Можлива передислокація, спішна евакуація… В таборі Хмари це питання зараз вирішується… Не виключено, що рухатимуться, аби вирватись з облоги, саме через болото…

— Нам би досвідченого провідника, що знає ті болотяні нетрі! Тоді б ми зустріли бандюг на вузькій стежині, — мовив Гаращенко, вивчаючи карту.

— Можу запропонувати. Із колишніх, амністований…

— Хто?

— Жигайло. Колишній керівник боївки. Всіх своїх людей привів з повинною.

— А можна на такого покластися? — з сумнівом глянув на Максименка прикордонник. — Такий заведе, гляди… Не йму йому віри, товариші…

— За нього ручаюсь, — переконано мовив Максименко. — Нещодавно він побував на допиті у Митрофана Дикого. Ваш патруль і одбив його у бандитів, з вірного зашморгу вихопили… Тиждень, як вийшов з лікарні, видихував «сповідання» перед колишніми спільниками…

— Тоді посилай за ним негайно, — вирішив Соколов.

— У мене інша біда, — поскаржився Максименко. — Колишнього зверхника боївки ми вивільнили, а от своїх кращих розвідників втратили…

— Це ти про Сокруту і радиста? — миттю посуворішав Соколов.

— Авжеж! Хто б міг чекати од такого досвідченого розвідника зовсім безрозсудного кроку? Було у мене, правда, якесь лихе передчуття, бо Марчук перемудрив зі своєю ініціативою… Але ж і сам Сокрута… Хто міг подумати, що він до своїх загляне тої ночі?

— Нерви, мабуть, здали, — задумливо мовив Соколов, — то й не встояв перед спокусою побачитись з дружиною і сином… Чого ж їх не відправив?

— Пробував, — махнув рукою Максименко. — Хоч до гуртожитка хотів переселити, та вона ні в яку… Невже вони домовились про зустріч?

— Дарма ти йому дозволив вертати в табір Хмари. Адже він блискуче виконав завдання… Як тепер поясниш? Марчук, певне, в усі інстанції доповідні пише?

— Він не з писарчуків. Більше полюбляє усні рапорти на рівні заступника міністра і не менш… Але то його справа… Доля Сокрути тривожить мене. Я дав розпорядження «десятці» завтра в час атаки пробитися будь-якою ціною до головного бункера. Може, ще не все втрачено? Може, пощастить порятувати Сокруту, коли він досі не став жертвою звірячої розправи…

— Знову «десятка»? — здивувався Соколов.

— Знову. Тепер лиш під командою не Марчука, а Басенка. А чому б і ні? Нащо ж ми тоді так довго готували людей? Я покладаю на них великі надії, професіоналізм кожного з цієї оперативної групи є безсумнівним!

— Мене насторожує твоє «будь-якою ціною»… Ціна людського життя — надто дорога ціна!

— Розумію тебе. То ж лише так мовлено… Інструкція лейтенанту Басенку: максимум обережності, діяти лише цілеспрямовано, в загальній колотнечі бою переслідувати свою головну мету — надання допомоги полоненому розвіднику… Але ж кожен, хто йде в атаку, ризикує! Не виключено, що хтось з «десятки» не вбережеться… Ціна кожної перемоги дорога. Клопотання про посмертну нагороду радиста Волошина склав? А хлопчик де? — поцікавився Соколов.

— Про орден клопочусь… А хлопчик поки що живе у мене. Малий заляканий, у бандитському таборі довелось йому пережити щось жахне. Влаштував у дитсадок, лікар там піклується… Все допитується хлоп'я: «Де мама?» Про батька не згадує, мабуть, одвик, — сумовито пояснив Максименко.

Доки велась ця розмова, майор Гаращенко вивчав карту, щось виписував у блокнот. Врешті він сховав карту і нотатки в планшет, підвівся.

— Отже, я чекаю обіцяного провідника, — звернувся він до Максименка. — Коли прислати машину?

— Години за дві. Маю його проінструктувати.

— Усі необхідні інструкції отримає у нас, — мовив майор.

— То хоч психологічно настроїти, — стояв на своєму Максименко. — Адже ви розумієте відповідальність моменту? Колишній бандерівець виступає проти своїх?

— Було б дуже добре, якби він це розумів! — сухо зауважив Гаращенко, спохмурнівши. Помітно було, що він не вірив у швидку метаморфозу колишнього бандита.

— Ось для цього я й мушу з ним побесідувати, — мовив Максименко, потискаючи на прощання міцну майорову руку. — Не сумнівайтесь, все буде гаразд!

Він вийшов з кабінету, лишивши за собою непричинені двері. В коридорі глянув на годинник. До початку бойових дій лишалось сім годин.

Десь далеко, в передсвітанній тиші, вже народжувались і визрівали події, котрих ніхто не міг достеменно передбачити. Бандити, що причаїлись в лісових нетрях, були приречені. Вже ніщо не могло відвернути миті справедливої покари тих, хто назавжди втратив людську подобу. Їм було пропоновано скласти зброю і прийти з повинною. Було обіцяно амністію. Та вони не йняли голосу розуму, не подолали темної влади звірячих інстинктів, набутих за час свого знелюдіння. І цим вирішили свою долю.