Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Шляхом мчав король Карло на своїм Аяксі. Кінь майже не доторкався землі. Їздець не їхав на нім, а летів, як казковий птах, як стріла, випущена з лука рукою провидіння. Фут-ром підбитий плащ тільки рамен тримався. Ніби з тих рамен виростали крила.

Очі вискакували з орбіт, уста затискалися завзяттям… Арес, Одін чи Див? Може, всі три в одній особі. Видиво, не чоловік.

За Карлом, як за Перуном хмара, летів невеличкий відділ їздців. Їх чорні коні побіліли від піни і від снігу. Збідовані їздці Бог знає звідки набирали сили до того героїчного бігу.

Але хто бачив тамтого, не дивився на тих. Були темрявою, яка осотує зіниці після наглого блиску.

Люксембург завмер. Рачок затаїв у собі дух. Носики їм до шибок примерзали. Не чули болю. Апокаліптичний їздець очі їм вирвав, мислі пірвав, душі з маленьких тіл вихопив і поніс з собою.

Мовчали довго, довго, поки не замовк останній відгомін луску кінських копит. Тоді почувся голос Люксембурга:

— І я міг би покинути його?

Рачок замість відповіді зітхнув з глибини душі.

— А все ж таки, — почав по хвилині, — кривду зробив нам Господь, відмовляючи сили й росту.

— Так, так. Сумно ні один раз в житті не почувати себе героєм, — доповів Люксембург.

— Авжеж що сумно, — запалювався Рачок. — Як виглядав би наш світ без героїв? Змиршавів би народ, зійшов би на нінащо, здичів би, як сад, не підчитуваний і сокирою, і пилкою огородника.

— Сокирою і пилкою, сокирою і пилкою, — гомонів бездумно Люксембург. Аж нараз, звертаючись до Рачка, спитав: — Бачили ви, товаришу, як наші хірурги відрубують жовнірам руки й ноги?

— Відморожені?

— Еге ж, або погаратані шаблею чи прострілені кулями. Чимало тих рук і ніг валяється тепер по лазаретах.

— І біля них. Аж страшно глядіть. Це ж не гілляки, відрубані від пнів. Скільки світу можна було пройти на тих ногах.

— І скільки доброго можна було зробити цими руками!

— А їх собаки розтягають, як падло.

— Аж страшно!

— Гріх! — закінчив Рачок і задумався. А по хвилині почав: — А все ж таки гарно бути героєм.

— А блазнем погано.

— Дуже.

І замовкли. Маленькі лиця посумніли. З тою задумою і смутком виглядали ще прикріше, ніж звичайно.

Ніхто не погадав би, що це весельчаки, гоструни, які своїх панів доводили до сміху тоді, коли їм, може, й на плач збиралося.

Люксембург скрипку, як дівчину, тулив до вузької, запалої груді.

Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах. «Бідний, маленький, бідний», — жалувала його скрипка. Рачок стояв над срібною королівською умивальнею і, вдивляючися у мутну воду, непомітно хлипав.

Союзні війська розтаборилися в Ушівці, Лосці, Караївці, Курилівці і в Студеній.

Всі хати, стайні, клуні й омшаники повні були людей і коней. Старшини займали для себе панські та козацькі двори, а також школи й приходські доми. А що розтягати армію на дальші села було небезпечно, бо москалі, як зимою вовки, снувалися кругом, так доводилося рити землянки і класти солом'яні буди. щоб примістити ті баталіони, які не знаходили собі місця по селах.

Між селами, по полях, побудовано вартівні, в котрих стояли зв'язкові шведські відділи.

Від вартівні до вартівні й від села до села безнастанно перебігали з приказами вістуни, скрізь змінялися варти.

Маркетани й маркетанки волочилися з тютюном, з горілкою, з салом і з хлібом. Маркетанки продавали й себе.

Звідкіля брався цей народ, того ніхто не вмів сказати. На виразний приказ короля їх залишено було, заки шведи увійшли в Україну. Але ж вони і королівську волю обійти вміли. Їм без армії і армії без них було годі. Навіть старі генерали просили за ними короля, і король з огляду на «духа армії» дивився на цей поворот жіноцтва крізь пальці. Були це старі знайомі, що після королівського приказу або перебиралися по-мужеськи і скривалися під будами возів в обозі, або воліклись у приличному віддаленню за табором і тільки ночами на постоях підступали до нього, щоб своїми промислами промишляти. Скільки всілякої біди й лиха доводилося їм перебути, того й на воловій скірі не списав би. а все ж таки армії вони не кидали. Були зв'язані з нею не тільки охотою заробітку, але й сотками цих тонесеньких ниток, про які король Карло, як ворог жіноцтва і як мужчина неподатливий на приваб кращої половини людського роду, не знав і яких навіть, може, й не догадувався. А між тим; Боже ти мій! Скільки хвилин п'яного забуття і безтямного оп'яніння завдячували отсі землянки й ці солом'яні буди не кому іншому, а якраз закутаним у старі і в полинялі кратясті хустки маркетанкам!

Бувало, сидить вояк у своїм, як вони казали, свинюшнику і гріє над огнищем скостенілі руки. Довкола нього, як далеко оком кине й куди гадкою помандрує, такі самі огнища і такі самі тіні, як він, куняють над ними, збідовані, зголодовані, позбавлені не тільки всякої життєвої насолоди, але й надії на неї, надії, що й цьому походові прийде кінець і що почнеться поворот восвоясі. Сидить жовнір біля огнища, і зневіра, як гадина, присмоктується до нього. «Замерзнеш цеї ночі, — говорить, — або завтра вб'ють тебе, як собаку. І добре як зразу, щоб не різали по шматочку або щоб раненим не попав у полон. Краще добий себе тоді, а ще краще зроби це зараз, тепер. Бо пощо відкладати на пізніше? Чого кращого дочекаєшся? Бачиш, з кождим днем стає гірше. Спішися!»

Чує жовнір,