День гніву - Юрій Косач
Втім надслухував. З ним, на лікті звівшись, слухав і Рославець. З темряви озвався пущик. Другий і третій. В Острополі говорили, що за Чудновом видно заграву, вдень і вночі. Хоч Хмельницький відійшов до Білої Церкви й там, кажуть, sedem fecit[263], та його конфіденти шугають, мов миші, а купи за купами йдуть і йдуть, денно й нощно, лісами, ярами…
— Вже ж би й я не мав прагнути зміни цього клятого прогнилого світу?.. — сказав знов Римша і, підтягаючи плюдри, побіг до вікна.
— На який же, Римшо?..
— На який?..
Він вдивлявся в темінь, надслуховував.
— Звісно, на новий.
— А який це новий?
— Не такий, як був.
І притьмом покликав Рославця. Той неохоче зліз з ліжка. Місяць знічев’я виплив з-за хмарок-острівців. Тополі загляділись в став, тільки блиснуло чорне плесо. З вежі ввесь сад, луг, аж до ліска — як на долоні. Зачорніли шопи, броварні.
— Добре дивись, магістроньку…
Пущик знов пугукнув. І з лугу, через дорогу, місточок, у сад побігла тінь — одна, друга, прихилившись до землі — й третя.
— Могильники, броварники, лугарі, магістре, — челядь пана Остропольського, ті, що на кіл їх садовлять, що їм з литок жили тягнуть, що ними орють…
— Не розумію..
Римша засміявся.
— Рекгедіц, — пирснув у лице Рославцеві, очі йому злюще блиснули, — людкове за ножі взялись — за праве діло…
Рославець зразу ж подумав про каштелянівну, про княжну.
— Скурчий бику, Римшо, ти знаєш, а мовчиш?..
— Те, що й ви, знаю, може, трохи більше…
І хіхікнув у кулак.
— Не майте мене за конспіранта, ані за козацького конфідента, вашмосте, але кидав я оком по броварах[264], по челяді, по нашому панові, хай йому грець! Рекгедіц, мості магістре! Чи не погріємось з вами?
— А панянки?..
Римша знов засміявся.
— Як доведеться. А панянка каштелянівна гожа, що й мовити…
— І ти мовчав, цепе[265]?
— Хіба я знав, що вам на тій цноті так залежить?..
Але магістр збігав по сходах у долішній замочок. Правда ж, йому не кинулась в очі Римшина поведінка, правда ж, не ходив за ним по стайнях, по броварах, не надслухував, з гайдуками, з хлопством не шепотівся; а Остропольський хропить мов борсук, навіть варти не видно, а кругом бори, столітні бори… Чи ж знав Римша більше?..
* * *
Під вербами срібна падь роси. Рогіз затремтів над ставком.
— Ти, Семе?..
— Я, Харсуне…
— А побережці?
— Йдуть…
— Чуєш, ідуть?..
— На загибель же…
Ще дрібніше затремтів рогіз. Зайшовся місячним лоскотом чорний став. Зрізалась росяна падь на травах. Ой, чиї це трави, луги, пастовні? Остропольського-паняти, біс йому дітей колихав, Остропольському ж сухомельщину й дудок, Остропольському ж і цей став хлопи копали, загибали в чорній трясовині.
— Хто йде?
Зброя блиснула, але не брязнула, підв’язана. Й копита обв’язані соломою; тихо йдуть коні, щулять вуха.
— Не питайте, людкове, тільки добре дбайте.
— В панську пельку кола!..
— Самі молойці йдуть, попасали коні в ліску.
— Йдем, Семе…
— Креши, Харсуне!..
Проти Вознесіння — таке гасло. Подали Перебийносові хлоп’ята з-під Полонного. Й не підманули козаки. Як стояли в чуднівських лісах, так за три дні сюди підійшли. Креши, Харсуне. З-за льодовні до челядної — просвітець у дверях, ти, Силуяне? Тіні розбіглись під росохатими липами та попід замочок, попід замочок…
…Креши, Харсуне!
Панський замочок дубовий, але віконниці, футрини[266] — соснові. Що сухе займеться, то й мокре з ним згорить. Але ще тихо, хлоп’ята. Коні в саду тягнуться до трави, козаки спішені, ждуть. В саме серце їм, товстопузим панам. Місяць же як на те, видно, як на току. Соловейки лящать у срібній листві. Й ми їм соловіями заспіваємо, казав батько Богдан. Так, бий же їх, суча їх мати породила, бий їх панське ребесо!..
Й яблуневий квіт опадає, опадає; білі платки тепер змалиновіли, вниз до Горині зелен-садом пішов відсвіт, замовкли солов’ї, чорне плесо ставу прорізали тополі вогненними лезами.
— Так їм за нашу кривдоньку…
* * *
Важко зойкнув глушмай[267], старший син Остропольський, пропорений бердишем. Куций пан Домацій Коска, завідувач Остропольського, впав на порозі, розкинувши руки; довбня розчавила йому черепа. Й босі ноги затупотіли по замочку, згори вниз, знизу вгору. Челядь і не думала сягнути по бесаги, топори: враз приєдналась до сіроми. Слюдові вікна обвіялись багрецем, дим ринув у двері, що зірвались з завісів, горів замочок, горіли офіцини[268], а далі й хліви, бровари…
— Мати Б…
— Так його, песького брата!..
— Давай сюди череваня!
— Остропольського, пана шукайте!
— Добре дбайте, братики!
— Під хвилю його…
— А козаки, а козаки-друзі…
А пан Остропольський заліз у шафу з дубовими дверима, у шафу, де висіли делії, кунтуші, де пахло атласом, шафраном. Стояв, притулившись до стінок, тремтів усім своїм дебелим тілом. Чув усе. Повз нього бігли сідельники, його ж піддані, конюхи й псарі. Вели їх Сем, Силуян, Харсун — ох, і дав би їм, коли б змилостивився Бог! Бігли повз, кололи бердишами, рубали шаблями постелі, пір’я летіло з перин, припадь пухова, як сніг, на долівці, розметали куфри, полиці, ввесь домашній скарб, топтали добро, дерли фалюндиш і габу, а пана не могли найти.
— …О, помилуй мя, Боже, по великій милості Твоїй, по множеству щедрот Твоїх…
Хтось шепотів за стінкою, в темряві, крізь зойк і крик, крізь дим і смерть, — молився.
— Харсуне, де ж черевань, де ж він?..
— Пропав, як у пекельній брамі.
— Пошукай, вижени, випари його, нашого гаспида…
— Далі хлоп’ята, доставайте пана…
— …помилуй мя, Боже, грішну…
Обличчя — полум’яні струмені, жовтожарі очі, мерехт пожарища, жилаві руки.
— …Почаївська Божа Мати, змилуйся над нами, грішними…
— Тягни його, кнура несмаленого, ось він, — крикнув хтось із челяді, так, це він, доїжджачий Сем, — за щетину тягни його, пречортового сина…
Й вже вдарила віхола полум’ям, вже йдуть жовтожарі очі просто на нього.
— Люди, божі люди, бійтесь же Бога!..
— А ти боявся, пранцюватий гаде? Ти нас вогнем власноручно пробував, ти нам жінок плюгавив, ти з нас жили мотав, очі свердлував, в рала запрягав — кров пив!..
І схопили, й
