День гніву - Юрій Косач

— Кривду свою?..

— Шляхеткам винен і їх знесу…

— А шляхетки — це не Річ Посполита?..

— Еґзаґерую[252] кривди — за короля, не за себе… Я за Полонію кров свою лив… Батько мій упав під Цецорою… А Свіршовський, а Сагайдачний, а Дашкович?..

— То розжени знов чернь, козацтво знов віддай комісарам, — стримуючи себе, сказав Виговський, але в голосі його була злоба, — якщо антицесори[253] твої були рабами, то й ти рабом будеш? Найвище щастя твоє, страшне щастя, вашмосте, — тепер або ніколи, й ти спинився, й ти ще вагаєшся, ще про матку Річ Посполиту говориш?.. Річ Посполита жде тебе, але не тая, не тая, вашмосте…

— Яка ж?..

— Козацька, козако-українська, Богдане.

І тихо стало між ними. Шуміли обози, палахкотіли вогні. Небо, низьке й захмарене, лизали марева. Мідь гармат, осаджених довгим рядом у бруствери, мовчазно вилискувала в цьому мареві.

Шабля брязнула. Хмельницький встав. Марево полоснуло і його обличчя малиновим тремким лезом.

— Рідко коли історія посміхається до нас, людей малих, — сказав із притиском Виговський, так як би недомовляв, що й Хмельницький теж «мала людина», — невблаганна історія сама мчить колісницею й завернути її несила, хіба Смотріння Божого це справа — її завернути. А нам, hominibus parvis[254], єдине: з колісницею мчати вперед. Не під колесами, пане Богдане. І не боятись цієї погоні. Proditor patriae будеш, коли цього не збагнеш. Proditor на віки вічні, притчею потомних, що тебе проклянуть. Час твій, пане Богдане, час наш з тобою. Роксоланії час…

— Час Божий, — тихо сказав Богдан, — так буде, як схоче Смотріння Боже…

І обернув до Виговського своє тверде, зчорніле обличчя:

— Чи не проклянуть мене posteriores[255] за те, що я, homo parvus et simplex[256], відомщуючи кривди, в colluvies кинув націю?..

Але Виговський спокійно відповів:

— Нація цього хоче, вашмосте. А ти хоч великим можеш бути, не станеш ніколи більшим за націю…

Хмельницький шарпнув бурку, що впала йому з рамені, загорнувся в неї і без слова подався геть, униз з валів.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

«…Зіновій-Богдан Хмельницький, гетман славного войска Запорожского і всея по обоїх сторонах Дніпра Украйни, Малоросийскія.

Вам всім Малоросійским по обоїх сторонах Дніпра духовним и мирским; шляхетним і посполитим болшого и меншого всякого чина людем, а особливе шляхетне урожоним козакам и святой братии нашой. Ознаймуем сим Універсалом нашим, іж не без причин слушних, мусіли ми зачати войну і поднести оружіє наше на Поляков…»

Богдан пробігав дальші рядки розмашистого письма. Зсунув брови, на чолі набрякла жила, відірвавшись на мить, глянув: крізь відчинене вікно пнялись бузки саду білоцерківської фортеці, а з дороги креснули блиски — аж заболіли очі: це йшли війська. Хоругви за хоругвами, полки, компанії затяжців, обози, йшли безпересталь на гору, в фортецю, минали її, отаборювались…

«…самого найяснішого короля своєго Владислава, пана нашего милостивого і отца ласкавого, на нас подмовляют і возбуждают…»

Добре, добре Зорка написав. Поки що треба вдавати, наче не знаємо про смерть Владислава. Interregnum[257] нам не корисне. А шкода його — добрий воїн, добрий король…

Виговський стояв, нахилившись, переглядав папери. Писарі скрипіли перами. Хоч і мали що писати, спідлоба крадькома споглядали на гетьмана, роздобрів, рум’янець блиснув на смаглявому лиці; не хмурнів цими днями. І Виговський усміхався, згадав — сьогодні гетьманові снився сон: орел у дзьобі тримає золоте яблуко, а це — глобус, вселенна. Вірить снам і призначенню вірить: спасе Русь, відновить Візантію, приборкає назавжди невірних, боятись тільки півночі. Марс сприяє — так казали зорі. Щодо страху перед північчю — підтримувати, від Москви ніколи добра не ждати, а невірних — не треба цуратись. Найхристиянніший король Франції споконвіку тримає з невірними, протекторат Порти не страшний, страшніша bellua sine capite власна. А Марс сприяє до пори. Тхужовських і Зайончковських бити не важко, нехай от Єремія рушить, Любомирський, Острог. Поки чернь у нас лиш опорою — треба їх боятись. І тих одчайдушних, тих, що тільки на шаблю надіються, — Мрозовицьких, Бурляїв, Нечаїв не любив Виговський. Вже минув час шабель, розуму треба.

«…славу нашу не тілко в части світа європейського, но і в отлеглих за морем Чорним странах азіятицких, довольно родам тамошним відомого, могли іспразднити і поглотити…»

Богдан підвів голову.

— Не забудь, нагадай про європейські справи, пане Іване, коли дочитаю…

Виговський кивнув головою й вдивлявся в нього: от людина жила-жила й нині трясе країною. Доля, причуд долі чи провидіння, чи воля людська невгнута? Чому він — Зіновій-Богдан — боніфікатор суботівський, а не інший — хоч би й Кричевський, найбистріший капітан всього війська, найбистроумніший, або Іван Теодорович — і він теж бистрий, і проникновенний, або ж… Ні, в усьому закон, у всьому своя міра. Саме він — ніхто інший. Тільки Богдан. Орле в ньому й левове. Як лев, трясе головою, як орел, покрикує, різко, коротко. І заворожує людей. Може, й він характерник?

«…Они, поляки, подлуг іх же кронікаров польских свідітельства, от нас савроматов і Руссов уродившися й ізшедши…»

— Навіщо це, — зморщився Богдан…

— Читайте далі, Ваша мосте…

«…і самі власною братією нашого Савроматами і Руссами з початку бивши, а неситость слави й богатства душевредно в собі імущи, от пребиванія з продками нашими древних оних віков отдалилися і іншоє іменованіе (еже єст Ляхи і Поляки) себі учинивши, а за Віслу заволокшися, на чуждих ґрунтах і землях там между знаменитими ріками європейськими Одрою і Віслою осіли, многим околичним землям і панством німецким западним і полуношним зашкодивши і держави їх з людскими населеніями, воєнним і разбойническим способом, прошлих оних древних віков, утрутивши і урвавши себі завладіли…»

— Добре, — відірвався гетьман від читання й посміхнувся, — це для європейських держав пожиточне, щоб нас ребелізантами не вважали…

— І не тільки це, — вкинув Виговський, — це заперечення польської нації взагалі — вони ж говорять, що нас нема, а історія каже інакше.

— Твоя історія, — посміхнувся Богдан, — я історії справедливої ще ніколи не читав.

І продовжував:

«…повстали направо і безсовісно яко іногда Каін на Авеля на Руссов албо Савроматов, власную…»

— Яко же вижей писалось, — хитро підкреслив нігтем Виговський, — от і виправдання: яке коварство…

«…з древности природную братію свою і за предводителством короля своєго Казиміра Великого, іже єст імені того Третій, року от рождества господня 1333 албо 1339…»

— Ціла дисертація, пане Іване, — зареготався Хмельницький, — але добре — нехай знають люди все.