Несказане - Селеста Інг
— Давай, — каже Луїза. — Куштуй.
Джеймс повільно піднімає булочку з тарілки. Вона легша, ніж у його спогадах, схожа на хмарку між кінчиками пальців. Навіть забув, наскільки щось подібне може бути ніжним. Він розламує булочку, відкриваються яскраві шматочки свинини в глазурі, таємне червоне серце. Коли він кладе це до рота, воно схоже на поцілунок: солодкий, солоний і теплий.
Він не чекає, поки Луїза обхопить його руками, ніби малу невпевнену дитину, або поки вона поведе його до спальні. Натомість викидає руку вперед, ніби пливе брасом, штовхає її на підлогу, задирає спідницю та затягує жінку на себе просто тут, у вітальні. Луїза стогне, вигинає спину, і Джеймс вовтузиться з ґудзиками на її блузці, відкидає її геть, розстібає бюстгальтер і ловить у свої складені чашкою долоні її груди, важкі й округлі. Вона треться об нього, а він зосереджується на її обличчі, на чорному волоссі, що падає йому до рота, на темно-карих очах, які заплющуються, коли вона починає дихати й рухатися швидше. Ось це жінка, думає він, у яку слід було закохатися. Жінка, яка має отакий вигляд. Жінка, така сама, як він.
— Я мав одружитися з такою дівчиною, як ти, — шепоче він по тому.
Усі чоловіки кажуть таке своїм коханкам, але Джеймсові це здається одкровенням. Напівсонна Луїза на згині його ліктя ніби й не чує, але слова проникають у її свідомість, дарують химерні надії кожної коханки. Він покине її — він одружиться зі мною — я зроблю його щасливим — у нього не буде іншої жінки.
Удома, коли Нат і Ханна спускаються вниз, Мерилін непорушно сидить за кухонним столом. Хоча вже давно по десятій, вона досі в халаті, зав’язаному так щільно, що не видно шиї. Що в неї погані новини, зрозуміло до того, як вона викашлює слово «самогубство».
— Це було воно? — повільно запитує Нат, і Мерилін відвертається до сходів, щоб ні на кого не дивитися, та вимовляє:
— Вони кажуть, що так.
Півгодини Нат тицяє в рештки каші на дні своєї тарілки, а Ханна нервово спостерігає за ним. Він щодня стежив за будинком Вольфів, чекав на Джека, намагався впіймати його, хоча й до кінця не міг собі пояснити, навіщо. Одного разу навіть зійшов на ґанок і зазирнув у вікно, але вдома нікого не було. Джеків «Фольксваген» кілька днів не з’являвся на вулиці. Нарешті Нат відштовхує тарілку і тягнеться до телефону.
— Забирайся, — каже він Ханні. — Мені треба подзвонити.
На півдорозі нагору Ханна зупиняється, дослухається до того, як Нат повільно набирає номер.
— Офіцере Фіске, — вимовляє він за мить, — це Натан Лі. Я телефоную щодо моєї сестри. — Його голос тихшає, долітають лише уривки фраз: «…потрібно було б переглянути», «…спробувати з ним поговорити», «…постійно ухиляється». І насамкінець єдине слово: «Джек. Джек». Так, ніби Нат не може вимовити його ім’я, поки не сплюне.
По тому, як Нат кладе слухавку — з такою силою, що телефон дзеленчить, — він зачиняється в кімнаті. Усі вважають, що в нього істерика, але він знає: щось там є, якийсь зв’язок із Джеком, загублена частинка пазлy. Якщо поліція йому не вірить, батьки теж не віритимуть. Батька все одно майже не буває вдома, а мама знову зачинилася в кімнаті Лідії; він чує, як вона ходить там, за стіною, нишпорить, мов кіт. Ханна стукає в його двері, і він вмикає музику, голосно, поки не перестає чути її стукіт і мамині кроки. Пізніше ніхто з них не пригадає, як минув той день, — він залишився в пам’яті бляклою плямою, і все, що відбудеться наступного дня, остаточно його затьмарить.
Увечері Ханна прочиняє двері своєї кімнати й дивиться в щілинку. Під дверима Ната видно смужку світла, під дверима Лідії — теж. Нат цілий день без кінця прокручував один і той самий запис, поки нарешті дав йому добігти кінця, й запала густа тиша, мов туман, просоталася на сходовий майданчик. Ханна навшпиньки спускається і бачить, що будинок темний, батька досі нема. З крана падає вода: крап, крап, крап. Вона знає, що його треба закрутити, але тоді в домі стане геть тихо, а це зараз нестерпно. Вона повертається до кімнати, уявляючи, як на кухні крапає той кран. Із кожним «крап» нова кулька води перетворюється в рукомийнику на матову крицю.
Дівчинка хоче залізти в ліжко сестри й заснути, але в тій кімнаті мама, й вона не може втішити себе в такий спосіб. Ханна обходить свою кімнату, перевіряє свої скарби, дістає кожен зі схованки та розглядає. Між матрацом і пружинами заховано найменшу ложечку з материного чайного набору. За книжками на полиці лежить старий батьків гаманець, шкіра на ньому тонка, мов тканина. Олівець Ната, на жовтій фарбі сліди зубів, видніється основа з дерева. Це не найкращі скарби. Усі гарні загубилися: брелок, на якому батько тримав ключі від кабінету; улюблена мамина помада «Заморожена троянда»; каблучка настрою, яку Лідія носила на великому пальці. Їх шукали, за ними сумували, їх знайшли в руках у Ханни.
«Це не іграшка», — сказав батько. «Ти замала, щоб фарбуватися», — сказала мама. Лідія висловилася прямо: «Не чіпай моїх речей».
Ханна схрестила руки за спиною, смакуючи свій урок, урочисто киваючи, ніби запам’ятовуючи картину: як вони стоять біля її ліжка. Коли вони пішли, пробурмотіла кожне речення собі під ніс, уявляючи, ніби вони стоять там, де щойно були.
Усе, що вона собі залишила, — речі, яких не любили й не шукали. Але вона не поклала їх на місце. Щоб упевнитися, що жодна з них не загубилась, вона ретельно перераховує їх двічі, відтирає з ложки пляму нальоту, відкриває та закриває відділення для дріб’язку в гаманці. Деякі із цих речей лежать у неї роками. Ніхто навіть не помітив, що вони зникли. Вони вислизнули абсолютно тихо, навіть без звуку «крап».
Ханна знає: незважаючи на слова полісмена, її брат переконаний, що Джек привів Лідію до озера, й він має щось із цим зробити, бо це його провина. На думку Ната, Джек потягнув її в човен, Джек штовхнув її у воду, Джек залишив відбитки в неї на шиї. Але Нат дуже помиляється щодо Джека.
Ось звідки вона це знає. Минулого літа вона, Нат і Лідія відпочивали біля озера. Було спекотно, і Нат пішов поплавати. Лідія в купальнику засмагала на смугастому рушнику, розстеленому на траві, прикривши очі однією рукою. Ханна прокручувала в голові безліч прізвиськ Лідії: Лід. Лідс. Лідді. Сонечко. Люба моя. Янгол. Ханну ніхто не називав інакше, ніж Ханною. На небі не було хмар, і вода на сонці здавалася майже білою, мов калюжа молока. Лідія поряд легко зітхнула й зручніше влаштувалася на рушнику. Від неї пахло дитячою олійкою, її шкіра сяяла.
Коли Ханна примружилася, щоб розгледіти Ната, вона подумала про можливі варіанти своїх прізвиськ. «Ханна Банана» — могли б вони її називати. Або якось так, щоб це не стосувалося імені. Звучало б дивно, але для них було б чимось теплим і особистим. «Лось», — подумала вона. — «Біб». Повз них пройшов Джек із темними окулярами на лобі, хоча сонце просто сліпило.
— Обережніше, — сказав він Лідії. — Якщо так
