Несказане - Селеста Інг
Але після того, як виходить від Луїзи, він знову пригадує все, й люті всередині завжди більшає. Одного вечора дорогою до своєї автівки він хапає із землі пляшку та жбурляє в бік Луїзиного будинку. В інші вечори бореться зі спокусою в’їхати в дерево. Нат і Ханна намагаються не траплятися йому на очі, а з Мерилін вони за останні тижні не перемовилися й двома словами.
Наближається Четверте липня, Джеймс проминає озеро й бачить, що хтось прикрасив пірс прапорами, червоними та білими кульками. Він з’їжджає з дороги й зриває все це, розчавлює кожну кульку п’ятою. Коли все зникає під водою і пірс стає темним та порожнім, Джеймс прямує додому, але його досі лихоманить.
Нат порпається в холодильнику, і це знову розпалює батька.
— Ти марно витрачаєш електроенергію, — говорить Джеймс.
Нат зачиняє дверцята, але його мовчазний послух розлючує ще дужче.
— Тобі завжди потрібно стояти в мене на дорозі?
— Вибач, — бурмоче Нат. Він тримає в одній руці круто зварене яйце, у другій — паперову серветку. — Я не сподівався, що зустрінуся з тобою.
Поза межами автівки з її застояним повітрям і запахом викидних газів та мастила Джеймс розуміє, що відчуває запах парфуму Луїзи на своїй шкірі, мускусний і пряно-солодкий. Його мучить запитання: чи відчув це Нат.
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не чекав на мене тут? — вигукує він. — Я не маю права зайти на власну кухню після важкого робочого дня? — Він ставить сумку. — Де твоя мати?
— У кімнаті Лідії. — Нат робить паузу. — Вона там цілий день.
Від погляду сина Джеймс відчуває різкий укол між лопатками, ніби Нат звинувачує його.
— До твого відома, — говорить він, — мій літній курс — дуже відповідальна робота. В мене є конференції, зустрічі.
Обличчя Джеймса раптом наливається багрянцем, він згадує сьогоднішній день: Луїза стає навколішки перед його стільцем, тоді повільно розстібає штани… Його ще дужче розлючує цей спогад.
Нат дивиться на нього, губи складені так, ніби він хоче сформулювати запитання, але готовий вимовити лише першу літеру якогось слова, і раптом Джеймс скаженіє.
Відтоді, як він став батьком, йому вірилося, що Лідія схожа на матір — вродлива, блакитноока, впевнена в собі, — а Нат подібний до нього: чорнявий, з невпевненою мовою, ніби постійно спотикається через власні слова.
Він часто забував, що Лідія з Натом також схожі між собою. Тепер у Натовому обличчі Джеймс раптом бачить дочку, мовчазну, із широко розплющеними очима. Біль від цього робить його жорстоким.
— Ти цілими днями сидиш удома. У тебе взагалі є друзі?
Батько казав таке багато років поспіль, але цієї миті Нат відчуває — щось луснуло, ніби розірвалася туго натягнута мотузка.
— Немає. Я не ти. Жодних конференцій. Жодних… зустрічей. — Він морщить носа. — Від тебе пахне парфумами. Це, гадаю, із тих зустрічей?
Джеймс хапає його за плече, стискає так, що, здається, тріщать кістки.
— Не смій так зі мною розмовляти, — шипить він. — Не смій мене допитувати. Ти нічого не знаєш про моє життя. — Потім, навіть перш ніж він усвідомлює, що в ньому народжуються якісь слова, вони вилітають з рота, ніби плювок. — Ти взагалі нічого не знав про свою сестру.
Вираз обличчя Ната не змінюється, але воно стає жорстким, як маска. Джеймс хотів би забрати слова, що вилетіли в повітря, спіймати їх, як метеликів, але вони вже проникли його синові в мозок: він бачить це по очах Ната, що стали блискучими й твердими, наче скло. Він хоче простягнути руку й доторкнутися до сина — до його руки, до плеча, до чого завгодно — й сказати, що не хотів цього. Що все це не його провина. Але Нат б’є ногою по стільцю так сильно, що той залишає тріщину на старому потертому лінолеумі. Він біжить до своєї кімнати, вихором пролітає сходами, а Джеймс впускає сумку на підлогу та спирається на стіл. Його рука торкається до чогось холодного й вологого: то рештки круто звареного яйця, уламки шкаралупи глибоко в’їлися в ніжний білок.
Цілу ніч перед очима в Джеймса — застигле синове обличчя, і він устає вдосвіта. Забирає з ґанку газету й бачить чорну дату в кутику сторінки: 3 липня. Два місяці від того дня, як зникла Лідія. Здається неможливим, що всього два місяці тому він сидів в офісі й перевіряв роботи, бентежився, знімаючи комашку з волосся Луїзи. До подій, які сталися два місяці тому, 3 липня було щасливою датою, яку вони потай зберігали в пам’яті десять років, — це був день дивовижного повернення Мерилін. Тепер усе змінилося. У кухні Джеймс знімає гумку зі згорнутої в трубочку газети й розгортає її. Там, у нижній частині сторінки, він бачить маленький заголовок: «Учителі й однокласники пригадують загиблу дівчинку».
Статті про Лідію стали коротшими і тепер з’являлися рідше. Скоро їх взагалі не стане, і всі про неї забудуть. Джеймс підносить газету ближче. День хмарний, але він не вмикає світла, ніби сутінки пом’якшать те, що він збирається прочитати. Від Карен Адлер: «Вона здавалася самотньою. Вона насправді не тусувалася ні з ким». Від Пем Сондерс: «У неї було небагато друзів, навіть бойфренда не було. Не думаю, щоб хлопці колись навіть помічали її».
Унизу: «Учитель Лі з фізики, Дональд Келлі, пригадує її самотньою десятикласницею серед старшокласників і зазначає: „Вона напружено вчилася, але звісно, вирізнялася з-поміж інших дітей“». Поряд зі статтею — бічна колонка: «Дітям зі змішаних родин часто важко знайти собі місце в соціумі».
Потім дзвонить телефон. Щоразу перша думка: «Вони знайшли її». Частку секунди щось усередині волає, що все це помилка, дівчинку просто не впізнали, усе це тяжкий сон. Далі та його більша частина, якій усе відомо краще, повертає Джеймса на землю, і він падає з бридким стукотом: «Ти її бачив». І знову із жахливою виразністю пригадує її спухлі руки, бліде воскове обличчя.
Ось чому голос завжди тремтить, коли він бере слухавку.
— Містере Лі? Це офіцер Фіске. Сподіваюся, не надто рано телефоную. Як у вас сьогодні справи?
— Усе гаразд, — каже Джеймс.
Усі так запитують, це вже автоматична брехня.
— Що
