Несказане - Селеста Інг
— Перестань чіплятися до неї, Джеймсе. Нехай спокійно доїсть, — і Джеймс відповів, трохи голосніше:
— Я, принаймні, не докучаю їй домашніми завданнями.
Ханна розрізала на тарілці шматок гамбургера. Лідія спіймала погляд Ната. «Будь ласка, — подумала вона. — Скажи що-небудь».
Нат глибоко вдихнув. Він цілий вечір чекав нагоди дещо сказати.
— Тату? Мені потрібно, щоб ти підписав деякі папери.
— Папери? — здивувався Джеймс. — Для чого?
— Для Гарварда. — Нат поклав виделку. — Заяву на отримання житла й форму на відвідування студмістечка. Я можу поїхати у квітні, на вихідні. У них є студент, який дозволить мені пожити в себе. — Тепер, коли він почав говорити, слова висипалися жужмом. — Мені вистачить грошей, щоб купити квиток на автобус, і я пропущу всього кілька днів школи. Мені просто потрібен твій дозвіл.
«Пропущу кілька днів школи», — подумала Лідія. — Батьки цього ніколи не дозволять».
На її подив, обоє кивнули.
— Розумне рішення, — сказала Мерилін. — Скуштуєш життя у студмістечку, наступного року, коли вже справді опинишся там, то знатимеш, яке воно на смак.
Джеймс сказав:
— Це жахливо — так довго їхати автобусом. Думаю, задля такого особливого випадку можемо собі дозволити квиток на літак.
Нат посміхнувся сестрі з подвійним тріумфом: «Вони відволіклися від тебе. І вони сказали: „Так”».
Лідія кінчиком ножа продовбувала стежки в сирному соусі й могла думати лише про одне: «Він не може дочекатися, коли вже поїде».
— Знаєш, хто разом зі мною ходить на фізику? — раптом сказала вона. — Джек Вольф, той, що живе неподалік. Вона відкусила яловичину й простежила за реакцією родини. Батькам те ім’я в одне вухо влетіло, в інше вилетіло, ніби вона й не вимовляла його. Мама сказала:
— Лідді, це нагадало мені, що в суботу я можу допомогти тобі опрацювати нотатки, якщо захочеш.
Батько сказав:
— Я вже давно не бачив Карен. Може, вам двом якось сходити в кіно? Я вас відвезу.
Але голова Ната на іншому кінці столу сіпнулася, мовби Лідія дістала рушницю. Вона ж посміхнулася своїй тарілці. І якраз тоді вирішила, що вони з Джеком неодмінно потоваришують.
Спочатку це здавалося неможливим. Джек не приходив на уроки майже тиждень, і Лідія кілька днів після школи вешталася довкола його авта, поки не зіткнулася з ним обличчям до обличчя. Першого дня він вийшов у супроводі білявки з передостаннього класу, якої Лідія не знала, тому пірнула за кущ і спостерігала крізь гілки. Джек заклав руку дівчині в кишеню, тоді забрався їй під пальто, й коли вона вдала ображену та відштовхнула його, схопив її, поклав собі на плече, погрожуючи вкинути в замет, а вона верещала, хихотіла й била його кулачками по спині. Потім Джек поставив її та відчинив двері «Жука», білявка залізла всередину, й вони поїхали. Лідія дивилася на клуби диму й знала, що назад вони не повернуться. Наступного дня Джек взагалі не з’явився, і Лідія зрештою попленталася додому. Снігу випало ледь не по коліна; зима видалася морозна. За сотні кілометрів на північ замерзло озеро Ері; Буффало завалило снігом до самих дахів і ліній електропередач. Нат, який уперше за весь час, що міг пригадати, дорогою зі школи сидів в автобусі сам, допитувався вдома: «Що з тобою сталося?». Та Лідія мовчки протупала до себе нагору.
На третій день Джек вийшов зі школи сам, і Лідія глибоко вдихнула та побігла до узбіччя. На Джеку, як завжди, не було ні пальта, ні рукавичок. Двома почервонілими пальцями він тримав сигарету.
— Можеш підкинути мене додому? — спитала вона.
— Міс Лі, — Джек ногою збив з передньої шини грудочку снігу, — хіба вам не вистачило місця в автобусі?
Вона знизала плечима, міцніше затягла шарф.
— Я спізнилася.
— Я не їду прямо додому.
— Мені все одно. Йти пішки надто холодно.
Джек застромив руку в задню кишеню, щоб дістати ключі, й підняв одну брову.
— Ти впевнена, що твій брат хоче, щоб ти проводила час із таким хлопцем, як я?
— Він мені не охоронець. — Вийшло голосніше, ніж вона хотіла, й Джек засміявся, випустив хмарку диму та поліз на сидіння водія. Щоки в Лідії так горіли, що вона ледь не розвернулася назад, але він нахилився й підняв ручку з боку пасажирського сидіння.
Тепер, коли Лідія опинилася в авто, вона не знала, що сказати. Джек запустив двигун, увімкнув передачу, й на панелі приладів ожили великий спідометр та покажчик рівня бензину. Інших приладів не було. Лідія подумала про авто батьків: усі індикатори й сигнальні вогники, які попереджають, що бензину замало, що перегрівається двигун, що ти не вимкнув ручне гальмо або не зачинив дверей, багажника чи капота. Вони тобі не довіряють. Їм треба постійно перевіряти, нагадувати, що слід робити, а чого не слід.
Лідія ніколи раніше не залишалася наодинці з хлопцем — мати забороняла їй ходити на побачення, та вона ніколи й не намагалася. Їй раптом спало на думку, що досі вони з Джеком по-справжньому не розмовляли. Лише невиразно уявляла те, що відбувається на задньому сидінні. Кутиком ока бачила Джеків профіль, темну щетину — темнішу за його волосся кольору пісковику. Ця щетина подовжувала бакенбарди мало не до горла й нагадувала пляму від вугілля, яку треба витерти.
— Тож, — сказала Лідія і сховала в кишеню пальта свої пальці, які зрадливо сіпнулися, — можна мені сигарету?
Джек засміявся.
— Не гони. Ти ж не куриш.
Та все одно він простягнув їй пачку, і Лідія дістала сигарету. Думала, що вона буде тверда й важка, як олівець, але виявилася легенькою, практично невагомою. Не відриваючи очей від дороги, Джек кинув їй запальничку.
— То ти не схотіла, щоб сьогодні додому тебе проводив брат?
Лідія не могла не відчути презирливої нотки в голосі Джека, але не зрозуміла, з кого він глузує — з неї, з Ната чи з обох одразу.
— Я не дитина, — Лідія припалила сигарету й взяла її до рота. Дим увірвався їй у легені, у голові запаморочилося, але вона раптом відчула себе сильною і незалежною. «Це як порізати палець, — подумала дівчина: біль і кров нагадують тобі, що ти жива». Вона видихнула — між зубів завихрився маленький циклон — і простягнула запальничку назад. Джек махнув рукою.
— Кинь у бардачок.
Лідія клацнула замком, відкрила заслінку, й звідти просто їй на ноги випала маленька блакитна коробочка. Вона завмерла, а Джек знову засміявся.
— Що таке? Ніколи досі не бачили презиків, міс Лі?
У Лідії знову спалахнуло обличчя; вона згребла презервативи й запхала їх назад у відкриту коробочку.
— Звісно, бачила. — Вона поклала коробку в бардачок разом із запальничкою та спробувала змінити тему. — То що ти думаєш про сьогоднішню контрольну з фізики?
Джек пирснув.
— Не думав, що фізика для тебе має таке велике значення.
— У тебе й досі проблеми?
— А в тебе?
Лідія мить вагалася. Зробила довгу, як Джек, затяжку та, перш ніж видихнути, відкинула голову назад.
— Мене ця фізика не обходить. Повна туфта.
— Лайно, — погодився Джек. — Чого ж тоді в тебе такий вигляд, ніби зараз заплачеш, коли містер Келлі роздає перевірені «домашки»?
Вона не знала, що це настільки помітно, і вже вкотре пекучі плями спалахнули на щоках, повільно перетікаючи до шиї. Сидіння під нею зарипіло, пружина тицьнула її в стегно, мов кулак.
— Маленька міс Лі курить, — Джек
