Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Амірове дихання стало рівнішим. Їхній ситуації не позаздриш, однак літак слухався його, і це заспокоювало. Він не втримався і скосив очі на цифрову панель інструментів, на яку бортовий комп’ютер виводив інформацію про курс повітряного судна. Літак розвертався на південь: сто сорок п’ять… сто п’ятдесят… сто шістдесят градусів… Амір перевів погляд на альтиметр на сусідній панелі й похолов. Вони втратили майже десять тисяч футів висоти та продовжували стрімко знижуватися.

— Не нахиляй ніс! — вигукнув він.

— Я не нахиляю!

Амір витріщився на показник вертикальної швидкості. Понад дві тисячі футів за хвилину.

— Не нахиляй так!

— А, чорт… — Еліаш скреготнув зубами.

Амір скривився так, наче проковтнув таргана. Пілоти водночас збагнули, що падіння тиску в гідравлічних системах позбавляло їх змоги керувати не лише елеронами, а й рулями висоти. Крен був важливим, годі й казати, та, вочевидь, не меншою проблемою був контроль тангажу[98].

— На себе! Піднімай його, Еліаше! — у розпачі закричав другий пілот. Якби не маска, командир, напевно, побачив би, як вібрують його гланди. — Ми вріжемося в гори!

Еліаш Зоммер, не виводячи ручки із крайнього лівого положення, потягнув штурвал на себе. Нічого не відбулося. 777-й, ледь нахиливши ніс, і далі мчав назустріч вічній сірості масиву Гашербрум.

16:50

У момент, коли відбулася розгерметизація, Анна не спала. Впродовж кількох секунд після страхітливого скреготу, відлуння якого прокотилося салоном, жінка, вихилившись із крісла, тупилася в бік хвостової частини літака. Почувши оголошення стюардеси, вона слухняно надягнула кисневу маску, і лише потому пекучий жах розплавленим металом почав вливатися в її тіло. Голову пронизав жахливий біль, сухі очі немовби колючим дротом обмотали, проте хвилювало Анну інше. Прихилившись до ілюмінатора, на поверхні якого намерзав конденсат, вона міркувала про те, скільки тисяч кілометрів відділяє помережені тінями й неначе скроплені сріблом понурі хребти внизу під літаком від Бангкока. Ці думки з’їдали її живцем. Коли Єгор Парамонов озвався до стюардеси, Анна знепритомніла — не від нестачі кисню і не від тупого болю в голові, — просто коли усвідомлення, що її шанси вчасно дістатися до Бангкока стрімко скочуються до нуля, стало нестерпним, у мозку ніби спрацював запобіжник, і нервова система відімкнулася.

Майже хвилину після того, як опритомніла, Анна Янголь перебувала в химерному напівсвідомому стані, наче людина, що відходить від операційного наркозу. У сприйнятті реальності зяяли дірки: жінка не розуміла, де вона, не осягала, що коїться, й відчувала лише, що їй страшенно холодно. Під задубілою шкірою серце ледве скорочувалося, а органи начебто затихли й зупинилися.

Анна не зауважила кисневий балон, що підкотився та стукнувся об її гомілку. До вух долетів перший благальний вигук Парамонова, проте у свідомість він не протиснувся. Тільки після кількох наступних вигуків, зрозумівши, що чує російську, жінка стрепенулася.

Вона повільно повернула голову й націлилася очима на Парамонова.

— Подай баллон! — Чоловік стояв навкарачки за кілька метрів од неї, у проході між кріслами бізнес-класу, та намагався підвестися. Його обличчя синіло на очах. — Подтолкни его!

Невидимі коліщатка закрутилися в Анниній голові. Росіянин. Це через нього. Через таких, як він. Наднирники вихлюпнули в кров чималу порцію адреналіну, і перед усе ще притуманеним поглядом замерехтіли картинки: дзвінок Артема… Владова кав’ярня… поквапливі збори… виліт із Борисполя… Нічого цього не було б, якби не такі, як він!

— Кинь мені балон! — Парамонов зіп’явся на ноги, та майже відразу заточився. Стоячи навколішки, він тягнувся руками до синьої циліндричної посудини з таким виглядом, ніби намагався зрушити й підтягнути її до себе силою думки.

Анна дивилася на нього порожніми очима античної статуї і не відповідала. У голові прояснішало достатньо, аби якась частина її свідомості осягнула, що цей чоловік нічим не завинив, однак…

— Балон!

…вона сховала руки, немовби злякавшись, що вони не послухаються та підштовхнуть кисневий балон проти її волі.

Спершу Парамонов вирішив, що українка, заціпенівши з переляку, просто не чує його, та приглянувшись, помітив холодний відблиск у спрямованих на нього очах і зрозумів, що вона не реагує навмисно. Анна поставила ступню на балон і мовчки спостерігала, як росіянин агонізує від нестачі кисню.

— Ти здуріла! — задихаючись, прокричав Парамонов. Біль у голові засліплював. — Я пілот! Чуєш мене? ПІЛОТ!

Її губи ледь розтулилися, та поза тим жоден м’яз не ворухнувся. Перед очима Єгора застрибали чорні мушки. Відганяючи їх, він труснув головою, однак замість зникнути мушки розплилися плямами Роршаха[99], що звузили поле зору до мутнуватого вічка. Парамонов почувався, як на човні, що відпливає від берега, — усе віддалялося. Розуміючи, що до втрати свідомості залишаються лічені секунди, чоловік тицьнув пальцем у бік хвостової частини літака та з останніх сил прокричав:

— Я мушу піти до хвоста, щоб побачити, що сталося!

І тоді в Анниних очах щось зблиснуло…

(Бангкок)

…промайнув хворобливий натяк на щось украй болюче.

Вона підняла балон і кинула його росіянину.

16:51

Півхвилини, втримуючи дихальний патрубок зубами, Парамонов лежав на спині й віддихувався. Зрештою, чіпляючись руками за сидіння, він підвівся та попрямував до салону економ-класу. Проминувши перегородку з туалетами й ще однією бортовою кухнею, Єгор вражено завмер. Овальні ілюмінатори пунктиром тягнулися вздовж бортів. Не менше ніж чверть сидінь в економ-класі займали діти. Парамонов бачив їхні вирячені заплакані очі, бачив жалібно викривлені під жовтими масками роти, проте плачу не чув. Не через шум двигунів. Усі звуки перекривав несамовитий рев розрідженого повітря, що вривалося крізь велетенський пролам у фюзеляжі, передній край якого проходив приблизно над сидіннями сорокового ряду.

— Щоб я здох… щоб я здох… — Єгор підніс долоню до затиснутого між губами патрубка, немовби намагаючись сховати слова за долонями. Він не те що ніколи з таким не стикався, він навіть уявити не міг, що таке буває.

Задню частину салону економ-класу, від сорокового ряду та майже до відсіку для стюардів, заливало сонячне світло. Діра починалася відразу над палубою з лівого борту, вигиналася дугою до палуби з правого борту та мала в довжину щонайменше шість метрів. Шматок обшивки площею сто двадцять квадратних метрів просто випарувався з фюзеляжа.

Парамонов обережно просунувся вперед і завмер, учепившись пальцями за спинку сидіння 37F. Далі йти не наважився. На рядах із 40-го до 46-го пасажирів не було. Чоловік припустив, що у момент розгерметизації всіх непристебнутих викинуло за борт, а решта самостійно перебралася на сидіння подалі від пробоїни. Принаймні йому хотілося в це вірити. У самому хвості, на підлозі попід шафами з їжею і сміттям, Єгор помітив скорченим закривавлене тіло стюардеси й глухо застогнав, розуміючи,