По той бік мосту - Мері Лоусон
Якогось вечора навесні 1941 року Отто прийшов з пропозицією. Хлопці й досі сиділи в Англії, божеволіючи від нудьги, й Отто цілу зиму обдумував ситуацію. Здавалося, що війна могла затягнутися на якийсь час, і навіть з допомогою від Артура та його батька він ну ніяк не міг обробляти всі свої поля. І переймався, щоб вони не зіпсувалися. Він хотів, щоб ферма була в хорошому стані, коли його сини повернуться додому.
– Я подумав, може, візьмете в мене котрісь поля?
Він сидів за кухонним столом. Артурова мати зробила йому чашку чаю, й він охопив її своїми великими червоними долонями, з нігтями такими потрісканими й чорними, що вони скидалися на тріски. Він питав, чи вони не хотіли б узяти собі якусь частину його земель і перетворити її на пасовисько, щоб мати змогу збільшити своє поголів’я молочних корів. А він зосередиться на свинях. Він залишить собі половину землі, засіяної ячменем, для свиней – з половиною він зможе впоратися. А Данни як слід скористаються рештою й так триматимуть її в доброму стані, і, якщо зможуть, заплатять йому трохи грошей. А тоді, коли війна скінчиться і його хлопці приїдуть додому, все стане як було. Якщо Артур із батьком на той момент виявлять, що мають забагато корів, то зможуть зайві продати й мати непоганий прибуток або, може, навіть купити ще трохи землі. Як їм така пропозиція?
Артур із батьком перезирнулися. Вони вже думали, чи не купити ще кілька телиць. Два роки тому про це й не йшлося б, але через війну тепер у них було трохи грошей. Небагато, звісно, – уряд однією рукою їх платив, а другою забирав податками – та все одно, вперше в житті вони мали трохи справжньої готівки. Готівки, яку можна було потримати в руках, порахувати й заплатити нею борги за Джейкове лікування, що вони вже майже зробили. Якщо війна триватиме, а ознак того, що вона найближчим часом закінчиться, не було, вони зможуть продавати скільки завгодно молока й матимуть досить грошей на те, щоб орендувати в Отто трохи землі й купити кілька корів. Може, навіть свого власного бика. А коли війна скінчиться… ну, буде видно.
Отто переводив погляд від одного до другого. Артур не міг не помітити, не міг приглушити невеликий сплеск гордості за те, що містер Лунц побачив у ньому рівноцінного учасника подій. Його мати сиділа в кріслі біля печі, плела шкарпетки для хлопців за морем, слухала, але не втручалася. Не так давно вона сама сиділа б за столом, але тепер, здавалося, залишала такі справи на них двох. У якийсь момент Джейк зайшов у кімнату – Артур помітив, як той стояв, спираючись на стіну, і слухав їх – але надовго він не затримався. Він не був рівноцінним учасником подій, певна річ. Але ж, казав собі Артур, намагаючись стишити почуття провини, яке в ньому завжди викликав сам Джейків вигляд, йому ніколи й не хотілося ним бути.
– Хотчете про тце подумати? – стривожено запитав містер Лунц.
– Напевно, ми вже подумали, – відповів Артурів батько, Артур кивнув. Отто всміхнувся й вони втрьох допили свій чай, взули чоботи й пішли подивитися на землю, що лежала, бліда й мирна, скупана місячним світлом.
Серпень 1942 року. Отто й Ґерті Лунци отримали дві телеграми в один день.
Артурова мати не знала, куди себе подіти. «Як я тепер дивитимуся Ґерті в очі? – сказала вона, відчайдушно витираючи сльози, на які, як їй здавалося, не мала права. – Що я їй скажу? Що тут можна сказати?».
В Артура стиснулося в шлунку, коли він дізнався новини, й обпекло соромом від полегшення, яке він відчув, коли виявилося, що з Карлом усе гаразд, що це Ерік і Ґюнтер загинули. Воюючи за Канаду, країну їхнього народження. Вони нарешті поїхали з Англії, всі хлопці зі Струана разом, у складі десантних військ Королівського полку Канади, приземлилися на березі порту міста Дьєппа, окупованого німцями, й Ґюнтера з Еріком було вбито, щойно вони ступили на землю. Певна річ, не тільки їх. Мало не половина сімей у Струані отримали телеграми того дня, й багато інших по всій країні. Газети рясніли статтями про це. «Мужність під вогнем!», «Здобуто цінну науку», «Славетні наші хлопці!»
Наступного дня Лунци отримали ще одну телеграму – повідомлення, що Карл пропав безвісти. А ще через день прибула четверта – що він загинув.
Артурова мати, виплакавши всі сльози, знову пішла на їхню ферму. З-за сараю виднівся дим, тож вона вирішила туди заглянути, перш ніж увійшла в будинок. Там був Отто. Він склав велику купу дрів зі сплавного лісу й тепер їх палив. Він не озирнувся, коли вона підійшла. «Отто?» – сказала вона й зрозуміла, що ті дрова були не просто дрова, а оленячі роги, які Карл вирізав усе дитинство. Вона так злякалася, що була не в змозі говорити. Вона обернулася, пішла додому, в поле, знайшла свого чоловіка й привела його на ферму Лунців, постояти поруч Отто й допомогти йому дивитися, як горять роги. А тоді увійшла в будинок, щоб знайти Ґерті. Та сиділа в кухні, повній диму, – в печі обвуглився румбамбаровий пиріг – напевно, вона поставила його пектися, перш ніж надійшла остання телеграма. Артурова мати витягнула чорний пиріг із печі, поставила його за кухонні двері, а тоді сіла поруч Ґерті, яка глянула на неї, не впізнаючи, й мовила:
– Скажи їм.
– Що їм сказати, Ґерті? – перепитала вона злякано, стишивши голос до шепоту.
– Скажи, хай не приносять більше телеграм. Не хочу більше телеграм.
– Так, – відказала Артурова мати. – Так, Ґерті, більше телеграм не буде.
Були думки, яких Артур не міг позбутися. Він прокидався серед ночі, роздумуючи, чи Карл знав, перш ніж помер, що Ерік і Ґюнтер загинули. Чи бачив він, як вони впали? Чи, може, він ішов попереду них, а тоді озирнувся й побачив, що їх там більше немає? Побіг
