По той бік мосту - Мері Лоусон
– Згинь.
Він залишив Фатца з батьком і відплив у каное. Уже кілька днів вітер віяв зі сходу, що зазвичай передвіщало дощ, але той іще не з’явився. Озеро було неспокійне, невеличкі пориви вітру збурювали воду, і йому доводилося докладати зусиль, щоб утримувати каное в рівновазі. Небо сіріло на сірому тлі – низькі темні хмари висіли під вищими й світлішими, й усі вони повільно пливли геть.
Не думаючи про це, він автоматично звернув на захід, у бік Безнадійного. Саме там рік тому Піт мало не впав із човна, й відтоді його місією стало зловити ту рибину, яка смикнула тоді його вудку. За звичайних обставин Ієн приєднався б до нього, але Пітові слова ще досі йому боліли. Їхні стосунки наче зайшли в якийсь глухий кут, й він не знав, чому і що з цим робити.
Він розвернув каное проти вітру і гріб що мав сили. Повітря приємно холодило йому обличчя – він уявив, як воно наповнює його легені, проходить через усе його тіло. Однак пливти було важко – вітер стримував каное, розвертав ніс. Допливши до гирла Слоу-рівер, він звернув туди перепочити. З обох боків із води піднімалися закруглені гребені рожевого граніту, утворюючи захист від вітру, й між ними річка текла плавна, наче мед. Ієн гріб повільно, намагаючись не порушити її спокою, а натомість ввібрати його. Йому треба було звільнити розум від сплутаного клубка думок, що заполонили його цими днями – іспити, смерть, майбутнє, минуле, його батько, жінки, його друг. Він прагнув спокою, душевного еквіваленту річкової течії.
Він зосередився на русі води, на маленьких тугих вихорах, що залишалися після його весла, на тому, як плавно перетікає вода над каменями в глибині, на вузькій V-подібній формі, яку утворював ніс його каное, але думки все поверталися й поверталися. Він причалив каное до низького кам’янистого берега й зійшов. Щойно він став на землю, як його знову став обдувати сильний вітер, тож він сів на плаский камінь, низько над водою, дивився, як тече річка, й повністю віддався хвилюванню.
Безсумнівно, у цьому він став вправніший. Якби треба було скласти іспит із хвилювання, він був би найліпший у класі. Перед цим він оглядав свою кімнату, роздумуючи, що взяти з собою в університет: кілька книжок – «Мобі Дік», «Останній з могікан», «Ловець у житті» – радіо, фотоапарат, знімок, на якому вони з Пітом тримають щуку – двадцять шість фунтів, завдовжки тридцять чотири дюйми – найбільший їхній улов. Через це він знову почав хвилюватися за Піта, а також це змусило його згадати, що він не має фотографії батька, на якій не було б матері, що підштовхнуло його думати про матір. Йому не хотілося, щоб нагадування про неї засмічували його нове життя.
Йому хотілося, щоб матері не потрапила до рук його нова адреса, хай де він опиниться, але він знав, що батько її повідомить. Вона й далі писала щотижня й за ці три роки він не розкрив і одного листа – одразу викидав їх у смітник у цілих конвертах. Навіть так, із самих конвертів він дізнавався про її життя більше, ніж хотів би знати. Вона вже не носила прізвище Крістоферсон, наприклад, – вийшла заміж за учителя географії. І рік тому вони переїхали у Ванкувер. Вона телефонувала йому на його день народження й Різдво, і заради батька він не вішав слухавку, але думав, що, поїхавши з дому, зможе позбутися і цього контакту також.
Біль від її вчинку більше не сповнював усе його єство; але що залишилося, так це гаряча, розпечена вуглина гіркоти, яка розгорялася, коли він думав про матір. Він хотів позбутися цього теж. Йому хотілося бути – і в минулому також – не зачепленим її зрадою, наче вона була йому ніхто й ніколи нічого для нього не важила. Просто випадкова гостя, що завітала на якийсь час і пішла далі. Він фантазував про те, що через кілька років вони проминуть одне одного десь на вулиці й не впізнають. Оце було б добре. Саме цього він прагнув.
У воді щось було; його око помітило якийсь рух. Це щось прямувало просто до нього. І лише коли наблизилося на десять футів, він зміг розгледіти, що це таке, – водяна змія, з жабою в роті. Вона й далі пливла до нього, напевно, вважаючи його за камінь. Допливши до його ніг, змія дюймів на вісімнадцять вилізла з води й буквою S поклала своє гладеньке, блискуче тіло на світлий камінь, а тоді, на Ієнів жах, опустила свою глянцеву, темну голову – разом із жабою – зверху на його черевик. Широко роззявила пащеку й стала їсти.
Ієн, примушуючи себе не ворушитися, споглядав із цікавістю й огидою. Змія тримала жабу за голову, але та була дуже навіть жива. Розміром вона переважала голову змії принаймні вдвічі й боролася щосили, смикаючи лапами, намагаючись за щось зачепитися кігтями, щодуху смикаючись назад – він відчував її борсання через шкіряний верх черевика. Першим його імпульсом було спробувати врятувати жабу, але він розумів, що це абсурдно. Зрештою, змія вполювала жабу собі на вечерю. Він сам учора їв яловичину.
Змія, порухавши щелепами так, щоб точно вирівняти жабу, повільно почала її заковтувати – брак поспіху в цьому ділі бентежив Ієна найбільше. Хвилі спазмів прокотилися її тілом, засмоктуючи жабу вглиб. Жаба відчайдушно боролася. Їй вдалося зачепитися кігтями лівої задньої лапи за твердий край зміїної нижньої щелепи і впертися задньою правою лапою Ієнові в черевик, і тепер вона щодуху штовхалася, напруживши від зусилля м’язи. Боротьба тривала й тривала. Іноді навіть здавалося, що жаба виборе собі свободу, але тепер по її спині текла цівка крові й щодо кінця вже не залишалося ніякого справжнього сумніву. Отак це й буває, подумав Ієн. Як не крути, а отак це й буває.
На той час, коли він повернувся, сонце вже майже сіло. Вітер підсилювався, піднімалися хвилі. Невеликі, але вода стала неспокійна, й каное хитало, наче яєчну шкаралупу.
Наблизившись до причалу, Ієн побачив, що на ньому хтось сидить – темна постать, руки навколо колін. Кеті.
Вона мовчки дивилася, як він причалював каное. Він поклав весло і схопився за причал, щоб не дати каное й далі об нього битися.
– Привіт, – сказав
