По той бік мосту - Мері Лоусон

– Привіт.

Він виліз із каное, витягнув його, а тоді перевернув внутрішньою стороною вниз, на випадок дощу.

– Ти давно тут сидиш?

– Давненько.

Її голос приглушили руки, якими вона й далі обіймала коліна. Вона була вбрана в легку куртку, що лопотіла на вітрі. Сівши поруч неї, він помітив, що вона плакала, і в нього стріпнулося серце.

– Усе гаразд? – запитав він. Вона поклала голову собі на руки й заплакала знову. – Гей, – сказав він, тривожачись іще більше, й обійняв її. – Гей, Кеті, що таке? Що сталося? Щось сталося?

Він притягнув її ближче до себе, винувато шукаючи в пам’яті щось, що могло ще більше її засмутити – крім того, що він не дуже-то за нею й сумував, але вона про це знати не могла. Тепер вона спиралася на його плече, й він відчував, як мокрішає його сорочка.

– Гей, – повторив він лагідно. – Не мовчи. Розкажи, що сталося.

Нарешті вона підняла голову й глянула на нього. Коли плакала, вона була дуже гарна. Її очі ставали сяйливими озерами, й коли переповнювалися, сльози струменіли щоками, мов два прозорі срібні струмки. Він подумки спитав себе, чи вона плакатиме так багато, що сльози зроблять її огидною, чи її ніс почервоніє, чи напухнуть очі.

– Нічого не сталося, – сказала вона. – Нічого такого. Просто я збагнула… як сильно я тебе кохаю. Мені хотілося… померти, Ієне. Ці кілька останніх тижнів мені просто хотілося померти. Я… мені байдуже… мені вже все байдуже. Іспити й усе інше. Я провалюся, й мені байдуже. Мені треба бути з тобою. Я збагнула, що для мене важливо тільки це.

О Боже, подумав він і глянув на озеро. Почали з’являтися білі піняві хвилі; остання самотня чайка ширяла над ними, граційна, наче водомірка. Він відчував, як його притискає вага її любові. «Послухай, – хотілося йому сказати, – мені шкода, але я надто втомлений, щоб просто зараз про це думати, може, приходь за тиждень?». Але він не міг цього сказати, та й, навіть так, наступного тижня теж не знатиме, що відповісти.

А тоді, щоб іще більше все ускладнити, в його голову прослизнула думка, що, враховуючи те, як почувається Кеті, він майже точно міг переконати її зайнятися з ним сексом, просто відразу, просто на причалі. Він був у цьому впевнений. Лише від самої цієї думки в нього почалася ерекція. Він змінив позу, притиснув її ближче до себе й вільною рукою розщібнув її куртку. Поверх блузки вона мала на собі светр; він просунув під нього руку, на якусь мить потримав її на одній із її грудей, а тоді взявся розщібати ґудзики. Кеті повернула до нього обличчя й наблизила свої губи до його губ, з бажанням, з довірою, і він знав, що вона йому дозволить, і водночас почувався близьким до відчаю, знав, що не зможе дійти до кінця. Не через свої принципи, не через те, що це означатиме, що він нею скористався, а тому що, коли дійшло до діла, він виявився слиньком, який занадто сильно боїться наслідків, щоб піти на ризик.

Кеті й далі на нього дивилася, тепер в її очах читалося питання. Він мав щось сказати. «Я занадто сильно тебе поважаю, Кеті, – прошепотів він. – Нам варто почекати».

Це прозвучало так фальшиво, так неймовірно шаблонно, що на її місці він би підвівся, пішов геть і ніколи більше до нього не заговорив. Але Кеті всміхнулася, притулилася до нього й прошепотіла у відповідь: «Мені так пощастило, що я тебе знайшла. Навіть не віриться, як мені пощастило».

*

Субота стала йому полегшенням. У роботі на фермі була якась простота, що здавалася ідеальним антидотом усьому решта. Він заздрив Артурові, що жив таким спокійним і рівним життям. Певна річ, той мав через що хвилюватися, але багатьма сторонами не буває кращого життя, ніж цілий день орати поле під чистим, нехитрим небом.

Того ранку він почав орати десятиакрове поле, що лежало поряд з найпівнічнішим краєм ферми. Межа Даннів позначалася річкою Кроу, тож, працюючи на десятиакровому, чуєш її цілий день, її плавний холодний шурхіт заповнює проміжки між стуканням кінської упряжі та карканням ворон. Це було його улюблене поле. На ньому більше, ніж на інших, таких добре доглянутих, таких приборканих, проглядала історія цієї ферми.

Певна річ, не Артур розповів йому цю історію, а Лора. Час від часу виринали нові деталі, зазвичай за обідом.

– Тут колись скрізь був ліс, правда, Артуре? Почалося все просто з невеличкої розчищеної ділянки. Твій дід її розчистив, так?

– Ага, – кивнув Артур.

– Більшість ферм так починалися, Ієне. На деяких люди на самому початку навіть не завдавали собі клопоту валити дерева, просто садили серед них ріпу й картоплю, щоб протриматися першу зиму. А тоді, зрубавши дерева, мали роками чекати, доки коріння згниє достатньо, щоб його можна було викорчувати. Скільки років на це йшло, Артуре? П’ять? Чи навіть більше?

– Коли як.

– А камені – їх треба було витягнути. Ти бачив, якого розміру деякі з них. Тільки уяви, яка це була робота!

На десятиакровому він міг собі це уявити. Лише за кілька ярдів, на другому березі річки, й досі стояв дикий ліс.

Він любив орати. І ставав вправніший теж. Із самого початку йому це вдавалося жахливо погано. Він думав, що це дуже просто, що треба лише поставити коней, спертися на плуг і вперед – коли дивишся на Артура, це здається легко. Його борозни були такі рівні, наче зроблені під лінійку. Й коні добре навчені, їм нічого не треба казати. Вони самі ставали рядочком, на одній лінії, один – в найостаннішій борозні, другий – на незораній землі, а тоді вирушали: той, що в борозні, ставив кожне своє копито завбільшки з обідню тарілку точно попереду другого. Дійшовши до краю, коні самі поверталися, боком, бездоганно синхронно один із одним, великі, наче автобуси, граційні, наче танцюристи, вони ступали й ступали вбік, аж доки не ставали в одну лінію знову, але дивлячись на протилежний край поля. Трактор ніколи в житті не повернувся б так акуратно. Спостерігати за ними Ієнові ніколи не набридало.

Його власна перша борозна скидалася на доріжку п’янички в суботній вечір. Артур дав йому Роберта й Едварда, бо ті були досвідченішою командою, й Ієн думав, що все йде як слід, аж доки вони не дісталися до кінця поля й не обернулися. Коні були такі вражені, що мало не відсахнулися – вони точно обоє ступили назад. Роберт глянув