Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв
Ще вчора, перед приїздом Корецьких, у кімнаті для відпочинку встановили відеокамеру. Його розмову з дівчиною тепер транслювали на директорський лептоп. Лавр відчув, що червоніє.
— Наталю, ти мене шокувала.
— Невже?
— Ти ж казала, що ти лесбіянка.
— Я так приколювалася. Мені лесбіянство до одного місця. Ніякого кайфу.
— А Інні Корецькій? Теж до одного місця?
— Бекі? — Мармура посміхнулась. — Бекі мене любить. Бекі буде страждати.
— От бачиш.
— Страждання вдосконалюють людину.
— Ти жорстока.
— Це не я жорстока, це життя жорстоке, — впевнено заявила дівчина. — А що це ви раптом так за Бекі запереживали? Вам її шкода?
— Ні, не шкода. Але ж ти ще дуже молода.
— Я повнолітня. Все нормально.
— Знаєш, Наталочко, це все ж таки трохи несподівано…
— Не називайте мене Наталочкою. І ви б мали знати: кохання завжди несподіване.
— Несподіванка — це іноді пастка, Наталю. У старовинному китайському романі «Епоха трьох царств» є навіть такий спеціальний вираз: «мейджен дзюй» — пастка несподіваної плоті.
— Китайський роман? До чого тут якась китайська епоха, якісь там царства? — щиро обурилася Мармура. — Що в тебе за такі базари гнилі? Я що, не подобаюсь тобі? Не подобаюсь? Ні? — вона скинула сорочку швидше, аніж Лавр встигнув зреагувати. — Ну як?
— Негайно одягнись!
— Гарні стрінги, правда? Це ж краще за китайські романи. А без них ще краще, дивись. — Стрінги полетіли на крісло услід за сорочкою.
— Я сказав: одягнись, — Лавр відвернувся. — Швиденько. В темпі вальсу.
— Вам вже не потрібна та штука? Ні?
— Одягнись, кажу тобі. Давай поспілкуємось без стриптизів, спокійно.
— А я не хочу спілкуватись, — дівчина наблизилась до Лавра і спробувала поцілувати. — Я тебе хочу.
Він відчув її дихання, її гарячі губи і руку, яка ковзнула до його ременя, намацала і почала його розстібати.
— Лавре Станіславовичу! Вас шеф викликає, — почув він голос Кабарди з коридору. Микола Семенович прийшов йому на допомогу.
Мармура блискавично застрибнула на диван і сховалась під ковдрою.
— Двері, до речі, не зачинені, — зауважив Лавр. — А якби він увійшов?
— Ну увійшов би. І що? Так я тобі зовсім-зовсім не подобаюсь?
— Ти мені дуже подобаєшся, — сказав Лавр і раптом зловив себе на тому, що сказав правду.
— Про що ти зараз подумав?
— Про те, що ти дуже красива.
— А ще про що?
— Що обнімання із голою, навіть і повнолітньою, дівчиною у службовому приміщенні не сприяють службовій кар'єрі.
— Злякався?
— Краще не будемо про це.
— Гаразд, не будемо. Друга умова приймається?
— Це ультиматум?
— Ага.
— Мені треба подумати. І шеф, бачиш, викликає.
— Ну то йди.
— Ти, мала, граєшся в небезпечні ігри.
— Все наше життя — гра. І «малою» мене теж не називай.
Кабарда чекав його в коридорі. Разом вони піднялися до кабінету шефа.
— Привіт нареченому! — помахав рукою Олег Маркович.
— Ну ти даєш, — простягнув для вітання руку директор. — Я, Лавре, всякого за життя набачився, але такого… Прийшов, побачив, переміг. Казанова!
— Це все Микола Семенович, — сказав Лавр. — Дав мені свого одеколону, а він у нього, напевно, з феромонами.
— Так ось у чому справа, — старший технік тихо трясся від сміху. — Ментовські штучки! Це вони так у ментовні пацанок розколювали.
— Ти звідки знаєш, що в ментовні роблять? — незлобно огризнувся Кабарда. — В ментовні таке роблять, що тобі й не снилось. Але мент ти чи не мент, а до жінок треба грамотно підходити. Я його навчив — і ось результат. Самі бачили.
— Масони дадуть малій три штуки? — поцікавився Лавр.
— Запитаємо, — директор дивився на екран лептопа. — Гаряча дівка. Може, й справді, Лавре? Давно у нас весілля не було. Років зо три вже.
— А справді, — підтримав Олег Маркович. — Ми все хотіли Лавра на Люді оженити, а вона, бачиш, «кротом» виявилась. Тепер його стикувальні вузли вільні. А ви чого думаєте, він про три штуки запитує? Нормальний посаг, Грінч, я тебе розумію.
— Я подумаю, — пообіцяв Лавр. — І, я ж просив, не називайте мене Грінчем.
— Але швидше думай, — порадив директор. — Наш «дятел» годину тому доповів, що у квартирі Скоченків уночі знову хтось побував. Дивись, щоби той чаклун, доки ти думати будеш, наречену тобі не зіпсував.
— Анісімова їм «маячок» не віддала, — пояснив Олег Маркович. — Вони пішли ще один шукати.
— Схоже на те, — погодився Лавр. — Тоді я скажу малій, що згодний.
— А потім? — директор відірвав погляд від лептопа.
— Якось викручусь.
— А він на неї запав! — аж підстрибнув Олег Маркович. — Гадом буду, запав!
— «Гадом буду», — передражнив техніка Лавр. — Це ви в «Ратлоні» такого сленгу набрались? Вам не пасує, Олеже Марковичу. Ви ж доктор наук, як-не-як, творець космічної техніки.
— Ти не вчи мене, старого, а за квітами йди. Вже.
— А що думаєте, не піду?
— Йди, йди, не прогадаєш. Нормальна дівка, бойова. Дарма, що малолєтка, — підтримав Лавра Кабарда. — Затирила цінну річ у самого чорного мага. Молодца! Ми її на оперативницю вивчимо. А якщо їй ще три тисячі відвалять…
— Уже не «якщо». Масони таки дають їй три тисячі, — повідомив шеф. — Щойно прийшов емейл від Великого Майстра. Так що, Лавре, йди до Наталії і погоджуйся на все. Микола Семенович на твоєму весіллі тамадою буде.
— Це я можу, — підтвердив Кабарда. — Всі тости знаю… А якщо серйозно, то, мабуть, таки треба поспішити. Іван Вагранович має рацію.
— Але ж весело ви мене під танк кидаєте… — посміхнувся Лавр.
— Так вона ж тобі все пояснила. Вона повнолітня і тебе обожнює. Ти в шоколаді, Лавре Станіславовичу. А яка у дівчини фігура! Венера у стадії дозрівання. Заздрю, — закотив очі Олег Маркович.
— Добрий ви… А між іншим, як там ваш інформатор? — запитав у старшого техніка Лавр.
— Зустріч о другій годині. В центрі міста.
— Кажуть, тобі Костиганов телефонував? — запитав Лавра директор.
— Телефонував, Іване Ваграновичу, — підтвердив Лавр. — Він тепер у Храмі, готовий з вами там зустрітись. Але я йому сказав, що ви зараз не можете залишити базу.
— Чому це я не можу? — спохмурнів шеф. — Я хіба щось таке казав? Якщо він справді готовий до розмови, я вже туди їду. Візьму із собою Корецького. Роман Олександрович, як виявилось, терміново потрібний Великому Майстрові у Храмі. Залишу за старшого Леона Федоровича, він тут буде за півгодини. От він вас і ганятиме, будете знати.
— Із Костигановим зараз зв'язку немає, — зауважив Лавр. — Він тепер міняє комунікатор, боїться прослуховування. А якщо він, поки ви будете туди їхати, вже звідти зникне?
— А у нас там зараз Дашковський, — нагадав Олег Маркович. — «Периметр» встановлює. Нехай він його там пригальмує.
— Він уже доїхав? — директор подивився
