Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв

— Йдеться вже не стільки про гроші, пане Костиганов, як про глузд. Про зміст, сенс того, що ми робитимемо. Або, навпаки, того, чого ми не робитимемо за жодних обставин. Я спочатку, з вашого дозволу, все ж таки хотів би зрозуміти сенс цього подарунку. Для чого віддавати в руки чаклунові таку могутню річ? Які гарантії, що це дасть користь? Що то за видатні «спеціалісти з проблем окультизму», котрі надають вам такі дивні рекомендації, і яка їхня мета? А може, ці «спеціалісти» грають на боці ворога? Може, вони у чаклуна на зарплаті? Я не люблю, коли мене і моїх людей використовують «в темну». І не допущу такого використовування. Ні за які гроші.

— Шановний Іване Ваграновичу, — Костиганов намагався бути переконливим. — Я не можу вам прояснити всього ще й тому, що в речах метафізичних ніколи не вдається досягнути ясності й однозначності. Чим далі ми відходимо від законів фізичного світу, тим могутнішими стають сили, природа і мотивації яких нам не зрозумілі. Ми, вільні муляри, у таких випадках звикли покладатися на авторитет досконалих майстрів минулого, які перевершували нас у своїх знаннях і вміннях. Філософ Лао-цзи казав: якщо хочеш щось обмежити, дай йому спочатку розширитись, якщо бажаєш відібрати, спочатку віддай.

— Я вперше чую, що Лао був вільним муляром.

— У певному сенсі так, був.

— У певному сенсі, Пітере Венцелевичу, ми з вами зараз займаємось порожньою балаканиною.

— Учора один із наших братів звернувся за порадою до майстрів високих градусів, які зберігають давні свідчення щодо методів і принципів користування містичною зброєю. Вони порадили зробити так, щоби зброя потрапила до рук чаклуна. Майстри живуть за океаном, у них бездоганна репутація, вони масони в десятому-дванадцятому поколінні, і вони в принципі не можуть грати на боці тубільних темних сил. У принципі. Зрозумійте, Іване Ваграновичу, є речі фундаментальні, безсумнівні… Майстри гарантували нам, що зброя знищить чорного мага.

— А якщо, навпаки, розширить його можливості?

— Те, що має загинути, спочатку могутнішає.

— Не знаю, як вас, а мене ані ці цитати, ані ваші заокеанські магістри не переконують. От не переконують, і все. Вибачте, але я нагадаю вам, що ще добу тому ви і ваші брати готові були воювати з Агамовим і цілим світом за цю зброю. А тепер ви її віддаєте ворогові «за так». Ще й готові заплатити за таку передачу гроші. Де логіка?

— Масонська логіка, Іване Ваграновичу, відрізняється від профанської. Ви мислите, виходячи з досвіду, отриманого під час поточних ігор світу, а ми покладаємось на авторитети тих, хто стояв ближче до часів Присутності.

— Тоді ви догматики і схоласти, як колись казав мій викладач теорії марксизму-ленінізму. Теж був філософом, земля йому пухом.

— А ще ми ідеалісти, — сказав Костиганов.

— Забув, вибачайте.

— Можна мені щось сказати? — вступив до розмови Корецький.

— Кажи, брате мій, — на обличчі Костиганова в цю мить відобразилася багатоденна втома.

— Мені здається, що ця річ, «містична зброя», як ти, брате, її називаєш, має свою власну волю.

— Тобто?

— Ця зброя не схотіла потрапити до викрадачів і сама віддала себе Наталії. Захотіла з'єднатися в одне ціле і потрапила до нашої квартири. Якщо вона не захоче, то й не піде до чаклуна. Вона сама вирішує свою долю.

— А це вже чисто казка, — директор дивився на Корецького холодно, немов вираховуючи, яка інтрига ховається за його сумнівним припущенням.

— А те, що Наталія принесла фрагмент зброї до моєї хати, це не казка, ні? Я ж тепер розумію, що якби ті бандити знали, що фрагмент у квартирі, вони б не записки на двері вивішували, а негайно б нас перестріляли. Вони записку писали, адресуючи її мені, а не Наталії. Мені як охоронцеві Храму. А тепер подумайте про цей збіг. Спробуйте вирахувати математичну ймовірність того, що саме в момент діставання зброї з могили поряд опиниться приятелька моєї доньки, яка…

— А ви ж казали, що родичка.

— Це якраз неважливо. А те важливо, що ймовірність один до мільярда. А може, й більше. А потім, чому раптом Наталія ризикнула вкрасти цю річ? Що її до цього підштовхнуло? Яка сила? Оце і є важливим. Найважливішим.

— А чого люди взагалі крадуть? — знизав плечима директор. — Їх що, кожного разу підштовхує до того якась містика?

— Артефакт, що наділений волею? — перепитав Корецького Лицар Кадош. — Це доволі цікаве припущення…

— Для вас воно, може, й цікаве, а я тут нічого цікавого не знаходжу. І в те, чого я не бачив на власні очі, не вірю, — твердо сказав директор. — Ви вже вибачайте, Романе Олександровичу, але так мене життя навчило. І взагалі, мені здається, що таємні знання предків шукають здебільшого ті, кому не вдалось вивчити сучасні відкриті знання.

— Полковнику, це вже колись було, — Корецький здавався повністю захопленим своїм відкриттям. — У Палестині, дві тисячі років тому. Один добродій, якого називали Фомою Невіруючим, висловлював сумніви, подібні до ваших. Він теж хотів помацати.

— І Фомі, наскільки пам'ятаю, надали таку можливість.

Корецький раптом розсміявся.

— Знаєте, Іване Ваграновичу, — сказав він, — а я чомусь думаю, що ця розумна зброя і вам подарує таку можливість. Дасть вам знак. Наприклад, зараз у вашого джипа двигун не заведеться.

— Сумніваюся, — посміхнувся директор, підвівся і рушив до автівки. — До побачення, панове схоласти.

— До побачення, — промурмотів Костиганов, а Корецький не промовив ані слова. Його обличчя зблідло, на ньому окреслились вилиці. Він чекав на знак.

Задзвонив директорський телефон. Корецький і Костиганов перезирнулись. Шеф теж на них глянув, зупинився біля джипа і повільно, дуже повільно підніс слухавку до вуха.

— Слухаю, Валеро… Що?! Коли? А ти, мать твою, куди дивився?

— ЗНАК! — прошепотів Корецький.

— Щось сталось, Іване Ваграновичу? — спитав Пітер, коли шеф кинув мобілку до кишені.

— Сталося.

— Помацали? — на обличчі Корецького благоговійний страх мішався з тріумфом.

— Та припиніть ви цю вашу грьобану містику! — раптом закричав на нього директор. — Що я, в біса лисого, помацав?! Хрєн тухлий помацав! Захоплення відбулось, розумієте, ні?! Мою людину долбаки агамовські захопили. У центрі міста! Серед білого дня!

— Війна? — зрозумів Костиганов.

Директор не відповів. Він застрибнув до джипа, рикнув шоферу: «На базу!», і машина зірвалася з місця. За нею рушили автівки з охороною.

Розділ 36

Люди Сулименка захопили Олега Марковича в кафе, коли той чекав на інформатора. Прикриття, організоване Пальцом, не встигло відреагувати, коли строката студентська компанія, яка зайшла до закладу, в одну мить перетворилася на групу захоплення. Боєць прикриття кинувся на допомогу старшому техніку, але жінка, яка