Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Він уважно стежив за її обличчям, поки вона його слухала. А слухала вона його неуважно, занурюючи в окріп чайний пакетик на ниточці.

— Він мені не розповідав, — процідила байдуже, піднявши очі на гостя. — Та й тоді у мене було бурхливе життя. Так що навіть якщо б розповідав...

— А він давно помер? — обережно запитав Олег.

— Років п’ятнадцять тому. Спочатку бабуся, а потім він.

— І ви залишилися з батьками?

— Ні, батьки вже тоді жили окремо. У мене з ними досі... як би це сказати? — вона попросила поглядом допомоги у гостя.

— Конфлікт? — підказав гість.

Жінка зітхнула і кивнула.

— У мене залежність була, — знехотя промовила вона. — Наркотики. Бойфренд підсадив. Я мамине хутро до ломбарду віднесла, потім телевізор. Вони все потім викупили, а мене за двері. Ну дід з бабою прихистили, хоча теж натерпілися зі мною. Я ось тільки зараз розумію, що вдячна їм. За все за це.

Олег ще раз обвів поглядом кухню. Згадалася платіжка з Ріниних папірців, згідно якої її померлому дідусеві Ревенкові О. І. ГО «Інститут-архів» перерахувала 333 тисячі 333 гривні 33 копійки.

— Але дідусь же вам залишив спадок? — обережно, з чуттєвою посмішкою на губах запитав він.

— Ну, як сказати? Квартиру залишив. І раз на рік гроші від нього хтось мені на рахунок в «Ощадбанку» переводить. Тільки ж я не знаю, коли вони закінчаться. Так і живу без упевненості в завтрашньому дні...

«Ні хріна собі “без упевненості”!» — подумав Бісмарк, згадавши про суму перерахування.

— Ви ж котлетку не з’їли! — зауважила господиня квартири.

Олег чемно взяв котлету в руку — виделки вона йому не запропонувала — і швидко з’їв. Смак у котлети виявився по-доброму «столовський», нагадав дитинство і шкільну їдальню.

— А якісь рукописи, щоденники, статті від дідуся залишилися? — нагадав він Ганні Олександрівні про мету свого візиту.

— Ой, бумажок різних було багато, але я все викинула. У мене алергія на пил, а паперовий пил — найнебезпечніший! Може, щось і залишилося. Я зараз ще раз погляну! — вона підвелася з-за столу.

Олег теж схопився. Слідом за нею, сповнений цікавості, увійшов до кімнати. Побачив умебльовання минулого сторіччя, сервант з кришталевими вазами для фруктів, мейсенський синій фарфор. На стінах рожеві шпалери з червоними трояндами. Над канапою — три великих фотографії в рамках.

Поки Ганна Олександрівна розглядала вміст шухляди, Олег підійшов до фотографій. Дві були сімейними, а ось одна — третя — Бісмарка зацікавила. П’ятеро людей з абсолютно серйозними обличчями стояли в знайомому місці в повний зріст, тримаючи в руках лопати лезами вгору, немов пародіюючи древніх червоноармійців, які любили фотографуватися з гвинтівками, що стирчали в небо багнетами. Ліворуч за спинами археологів — стіна Софійського собору, перед ними неглибокий розкоп, поруч на розкладному туристичному столику карта-схема більшого за столик розміру, і тому лежить на ньому, як скатертина. Першого ліворуч Олег упізнав відразу — Георгій Польський, стрункий, з великим носом і з чорною бородою майже такої ж форми, як і на фотографії з Греції. Правда, там, на «грецькому» фото, борода зовсім сива.

— Ні, тут уже нічого не залишилося! — почув він за спиною. — Тільки ліки.

Олег різко обернувся.

— Які ліки?

— Корвалол! — господиня крутила в руках пляшечку з темного скла. — Давно протермінований.

— А-а! — Олег миттєво втратив інтерес. — А можна у вас цю фотографію попросити? Для книги. З поверненням.

— Звичайно, звичайно! — Погодилася вона. — Беріть. Я давно там хотіла натюрморти повісити. А ті дві вас не цікавлять? — Вона кивнула на сімейні фотопортрети.

— Ну якщо вам не потрібні, можу взяти.

— Беріть, беріть! — охоче погодилася вона. — Тільки без рамок! Рамки мені знадобляться.

«Дріб’язкова онука», — подумав про неї Бісмарк, але на його обличчі все ще світилася ввічлива вдячність.

Увечері Олег довго розглядав групове фото біля Софії. Сумнівів не було — ця компанія копала в тому ж місці, що й він. Сімейні фото Ревенка допомогли ідентифікувати майже всіх на цій знимці. Тобто — всіх зі списку. Ким був п’ятий чоловік можна було тільки здогадуватися. Якийсь їхній колега, про якого забули всі. Він стояв скраю праворуч і відстань між ним і Клейнодом-старшим виявилася втричі ширшою, ніж між іншими.

Олег задумався. Придивився до всіх п’ятьох уважніше ще раз. Підсвітив фотографію ліхтариком мобільного, не довіряючи електричному освітленню. Поступово переконався, що фотографія могла розповісти більше, ніж те, що він спочатку побачив. Всі четверо археологів зі списку були одягнені майже однаково: на ногах важкі черевики, темні светри заправлені в мішкуваті штани, майже однакові пряжки на затягнутих ременях. Та й лопати у всіх теж були однаковими, тільки у п’ятого, що стояв праворуч, лезо лопати виглядало новішим і чистішим, ніж у інших. П’ятий, хоч і мав на ногах схожі черевики, але виглядав скоріше як офісний працівник, а не польовий археолог. Темні прасовані штани, сорочка з краваткою, піджак. Він міг бути директором музею або просто науковим співробітником, якому більше подобається писати дисертації або доповідні, аніж копати.

— А чого я мучуся? Адже у ґуґла є відповіді на всі питання! — зрадів раптом Олег.

Він перезняв фото на смартфон, «скинув» у ноут, потім помістив у віконце пошуку зображень. Було очевидно, що пошук видасть на-гора сотні, якщо не тисячі фотографій, як це вже сталося нещодавно, коли Олегові вдалося з’ясувати грецьке місце проживання Георгія Польського. Так що Бісмарк заздалегідь приготувався до тривалого скролінгу нескінченної фотогалереї.

Однак цього вечора ґуґл не мав настрою. Він запропонував декілька групових фотографій, на яких приблизно в такій самій позі стояли п’ятеро зовсім інших чоловіків. А далі пішли нескінченні групові фото туристів і відпочивальників, які відрізнялися один від одного тільки обличчями і фоном.

Спантеличений, Олег спробував підійти до вирішення проблеми інакше. Він «вирізав» обличчя п’ятого, збільшив його і попросив ґуґл пошукати вже тільки цього персонажа. Пошуковик висипав на екран килим чоловічих фізіономій з виразом, як «на паспорт». Поскроливши їх кілька хвилин, Олег плюнув на цю справу і налив собі коньячку. А відчувши піднебінням його приємний смак, вирішив зателефонувати Адікові.

— Єдиний, хто нам може щось розповісти, це Польський, — повідомив йому Олег. Решта троє поза досяжністю. Так що, якщо хочеш, я можу полетіти до Греції і все дізнатися.

— А чому ти думаєш, що він стане з тобою розмовляти?

Бісмарк трохи забарився з відповіддю, але тут йому спала на думку чудова ідея.

— Захоче! Я привезу листа від його правнучки. А може, вона навіть йому подаруночок передасть?

— Спритний ти! — схвально видихнув Адік. — Гаразд! Я вже в Києві. Завтра зустрінемося і поговоримо.

Недовга телефонна розмова підняла настрій Олегові. Греція стала ще ближчою. І він налив собі другу чарку. І подумав, що було б веселіше випити якщо не втрьох, то хоча б удвох.

І згадалася Ріна, яка теж щиро любить коньяк. Вирішив їй