Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Ні.

— Щоб відстежувати нашу дамочку. Таких радіомаяків ми встановили вже кілька. Як по цей бік, так і по той. А ваш син його десь покинув, але не увімкнув. Капітан, з яким його було перекинуто на той бік, загинув. Хтозна чи не з допомогою вашого синочка. Коли ми не отримали від них жодної звістки, то подумали, що вони потрапили до рук німців. Але справа значно гірша.

— Мій син не здатен на вбивство, — похитав головою Курилас

— Ха-ха, вони всі до пори до часу тихі та сумирні. Але трапляються ситуації, коли треба діяти. І тоді вони не зупиняються ні перед чим. А до речі... — полковник прискалив око. — Не маєте бажання привітати синочка з Днем народження?

Курилас сіпнувся.

— Яким чином?

— Нормальним. Я ж казав — у нас свої канали. Напишіть кілька слів. Ми перешлемо, — полковник підсунув Куриласові аркуш паперу і ручку. — Не соромтеся, пишіть. Так би мовити, від душі.

Курилас не знав, що має робити. Писати листа, наперед знаючи, що його будуть читати люди, яким він не адресований, не просто. І що взагалі писати? Але взяв ручку й вивів: «Дорогий Ольку, ми з мамою вітаємо тебе з уродинами. Гадаю, що в тебе все добре. В нас теж».

— Що теж? — здивувався полковник.

— Теж добре.

— То так і пишіть: теж добре.

Курилас дописав фразу і став чекати наступних підказок.

— Та-а-к, — продовжив полковник, — пишіть далі: «Ти вчинив погано, що не виконав завдання, яке тобі доручили... Але ти ще маєш змогу все виправити... Знайди радіомаяк і ввімкни його... Щойно тут упіймають його сигнал...» Написали?.. Тоді далі: «мене випустять на волю»...

Курилас ковтнув слину і поглянув здивовано на Ваврика.

— Мене арештовано?

— Ні, звісно, — відказав той і висмикнув з-під його руки аркуш та акуратно склав учетверо. — Ви не арештовані, але хлопець мусить взятися за розум. Це його стимулює. І вас за одно. Мусимо довершити нашу справу. Від цього залежить, чи я опинюся в Києві, а чи в сраному Улан-Уде.

— Боже, — зітхнув Курилас. — Він буде думати, що я в тюрмі.

— У нього з’явився шанс вас урятувати. Тільки йому відомо, куди він сховав радіомаяк. Який, до речі, дуже дорога річ.

— А якщо він не послухає? Хтозна, що там сталося... Може, той радіомаяк зірвався з гори й розбився.

— Радянські радіомаяки не б’ються, навіть якщо їх викинути з літака! — полковник раптом підвищив голос. — Він повинен його знайти і натиснути кнопочку. Він послухає вас... — потім він пильно поглянув на професора і промовив уже спокійнішим тоном: — У мене теж є син Ігор. І я за нього не менше переживаю.

Курилас замислився. Мав рацію Маркович, треба було тікати, коли була нагода. А що тепер?

— Але чим вам допоможуть ті радіомаяки?

— Ну, ми ж, товаришу професоре, теж ґав не ловимо і дещо довідалися. Наша Діва володіє потужним іонізуючим випромінюванням. Воно невидиме для людського ока. Але наші радіомаяки її вистежать. Паралельно з вами працюють і наші фахівці. Отже, ми знаємо, що це дівчина, якій двадцять два — двадцять три роки. Висока, струнка, з темним кучерявим волоссям, яке сягає до пояса. Очі великі, вуста повні, ніс римський, обличчя подовгасте. — Полковник раптом нахилився до Куриласа і запитав, вдивляючись йому в очі: — Нікого вам не нагадує?

Курилас сіпнувся: описана дівчина нагадувала ту студентку, що заходила до нього й погрожувала.

— Я... я не можу сказати, щоб цей опис був мені знайомим.

— Та як же? Ану погляньте сюди.

І полковник підсунув професорові портрет дівчини, накиданий олівцем. Авжеж, вона була схожа на його гостю настільки, наскільки може бути схожим будь-який словесний портрет на свій оригінал. Тепер Курилас, пригадуючи свою розмову з таємничою студенткою, відчув справжній страх. Він уже не мав сумнівів, що вона мала рацію. Він лише гвинтик у цій розгалуженій системі стеження всіх за всіма. І коли він виконає своє завдання, його зітруть з поверхні, як комашку.

— Гарна дівчина, — промовив він. — Але вона може бути схожою на добру сотню дівчат. Я їх чимало бачив. Та й ви, коли прогуляєтеся біля університету, побачите таких самих десятки.

— Ні-ні, мені йдеться про ту, котра до вас заходила, вдаючи студентку. Наш працівник і ваша служниця описали її саме так. Їхній опис капка в капку збігається з описом, який маємо в «Хроніці Ольгерда» та в інших джерелах. То була вона. Наші агенти з Кракова передають, що бачили схожу особу в редакції «Краківських Вістей». Отже, ваш син мусить її знати. — Полковник з задоволеною усмішкою відкинувся на спинку крісла й закурив. — Ах, я забув вам запропонувати. — Посунув пачку Куриласові. — Прошу. Куріть. І згадуйте, що вона вам казала.

— Я ж вам уже казав. Вона вимагала, щоб я покинув працювати на більшовиків. То якась оунівка. Так мені виглядало. Нічого надприродного я в ній не помітив. Типова фанатка. Хоча я думав...

Курилас зловив себе за язик і хотів продовжити думку інакше, але полковник його перебив:

— Я здогадуюся, що ви думали. Ви думали, що це ми її підіслали. Хіба не так? — Курилас винувато кивнув. — Ні, ми так грубо не працюємо. Та й навіщо мені вас провокувати. Ми ж працюємо над спільним завданням. Тобто ви нічого більше не бажаєте повідомити нам про розмову з тією... гм... студенткою?

— Розмова була короткою.

— Так... На жаль. — Полковник розгорнув папку і вийняв з неї машинописний аркуш. — Ми допитали вашу служницю. Ви вже вибачайте. Такі правила. Вона повідомила, що початку розмови не чула. Але чула, як ви переконували «студентку» в тому, що ви радянська людина, не збираєтеся зраджувати свої ідеали, бо від польського ярма вас визволила велика Червона армія. Далі відбулося щось, що служниця не зрозуміла. Вона не розчула слів дівчини, але почула, як ви заявили, що сказане нею позбавлене здорового глузду. Правильно? — Курилас кивнув. — Потім пролунав незрозумілий шум, і ви наказали їй покинути кабінет. На прощання вона сказала, що «ще має час, аби вас зупинити». Бо! Увага: «Від цього залежить доля світу». То от у мене три питання. Перше: що, сказане нею, було позбавлене глузду? Друге: в чому саме вона збирається вас зупинити? І третє: від чого залежить доля світу?

Курилас відчув, що потрапив на слизьке. Треба якось викручуватися. Початку розмови вони не знають. Отже, можна щось вигадати, щоб лягало до сказаного пізніше. Він узяв цигарку, неквапно закурив, затягнувся і заговорив, щойно випустивши дим.

— Усі три питання пов’язані з вимогою припинити співпрацю з радянською владою. Я відповів, що це безглуздо. Науковці повинні займатися наукою, якою б влада не була.

— Стоп! Ви цього не казали.

— Так, я їй цього не казав. Це я вам пояснюю, в чому безглуздя її вимоги. Вона тоді сказала, що зупинить мене.

— Очевидно, маючи на увазі ваше дослідження манускриптів?

— Ні. Звідки їй було знати, над чим я працюю? На столі в мене лежала історія