Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Німці дали їм можливість виїхати до Палестини, однак вони не скористалися. Тож самі винні. А як вам подобається, що у Львові раптом опинилося біля двох тисяч викладачів вищих шкіл? Що з ними робити? Як їх забезпечити роботою? Та й таке сказати: вони нам ідеологічно ворожі. Ми ж не можемо дозволити їм за­смічувати голови нашим дітям. Я розмовляв з ректором. До нього щодня вишиковується велика черга науковців та професорів, які хочуть працевлаштуватися. Це проблема.

— Мабуть, варто їх працевлаштувати в інших містах.

— Якби ж то! Вони не володіють ні російською, ні українською. Сьогодні вранці я прослухав лекцію Тадеуша Бой-Желєнського, який очолив кафедру історії французької літератури. Ну, що вам сказати... Він намагався говорити українською, але словниковий запас у нього був не на висоті. Внаслідку він змушений був вживати польську термінологію, яка незрозуміла для прибулих з-за Збруча студентів.

— Нічого страшного, тут головне практика, — сказав Курилас. — Зате маємо вченого світової слави, живу енциклопедію...

Король скептично усміхнувся:

— Ця ваша жива енциклопедія перекладала багатьох реакційних письменників, таких, як Марсель Пруст, до прикладу, а також порнографію П’єра де Брантома. А найгірше, що він не користується віддрукованими лекціями, які можна було б проглянути й висловити зауваження. Це може привести до значних проблем. Мало що він може нагородити на такій лекції «з голови». А до речі, науковці й письменники, які втекли на німецький бік, без перебільшення переважають і кількісно, і якісно тих, що залишилися. Вони видають там книжки й часописи. Я, до речі, маю дещо з їхньої продукції. Якщо когось зацікавить — прошу дуже, — помітивши відсутність ентузіязму, додав: — Тут нема нічого страшного. Ворога треба вивчати. Знати, чим він дихає. Нас чекає попереду тривала ідеологічна дискусія на світовому рівні. Очевидно, коли все вляжеться і унормується.

Розділ 33

Київ, жовтень 2019. Про користь уважного читання чужих листів

Деякі удари по голові призводять до непоправних наслідків. Інші — до поправних. Однак і в першому, і в другому випадках першою жертвою удару стає пам’ять. Її може відбити як повністю, так і частково. А може відключити тільки коротку, або тільки тривалу.

Олег, сидячи на лавці в Софійському заповіднику навпроти центрального входу в собор, намагався зрозуміти: чому він сюди прийшов? Він пам’ятав, що з Межигірської звернув на Верхній Вал, потім йому стало погано, закрутилася голова, і в якійсь каваренці він випив американо з молоком. Йому начебто полегшало, і він продовжив піший шлях до Житнього Ринку і далі, поки не звернув на Воздвиженку.

Йшлося йому Андріївським узвозом легко, і ні про що він дорогою не думав. А далі ноги зупинилися біля воріт службового входу в заповідник, у якому він ще десять днів тому працював черговим електриком. І охоронець, що визирнув зі своєї ніші, кивнув і впустив його всередину. Він, мабуть, ще не знав, що тепер Бісмарк тут — ніхто.

І ось він сидів на лавці, а несподівано теплі промені раптового сонця ласкаво гріли його поранену голову. Вигляд собору приносив умиротворення. Думки, що розбіглися раніше від удару молотка, починали повертатися на звичне місце.

Він витяг з кишені куртки мобільник і проглянув обидві есемески про те, що і «брат» Коля, і Адік «знову на зв’язку». Олег зателефонував Колі, але у відповідь знову почув про знаходження абонента «поза зоною». Адік, однак, виявився «в зоні». І відреагував на дзвінок надто жваво.

— Я ж тобі телефонував, а ти не відповідав! — кричав він підлітковим голосом здалеку. — Які новини? Тільки швидко кажи, я в роумінгу!

— Так, є цікаві, — посміхнувся Олег. — Отримав ось молотком по голові від сина одного з археологів!

Ліва рука доторкнулася до рани, але дотик не викликав цього разу ані болю, ані інших неприємних відчуттів.

— Хоч було за що? — грайливо поцікавився Адік. — Або ти у нього щось знайшов, а він не хотів віддавати?

— Ну як, — Олег зрозумів, що може бовкнути зайве і вирішив уповільнитись і «розвести водою» подачу інформації. — Знайшов листи. Дуже цікаві. Але у Клейнода неприємності. Чи то його хочуть пограбувати, чи то вбити. Коротше, щось хочуть. Зламали двері і перевернули його квартиру.

— Значить, у нього щось є! — впевнено заявив Адік. — Напевно, саме те, що ми самі шукаємо!

— Слухай, Адіку! Я якраз хотів тебе запитати: а що все ж таки ми самі шукаємо?

— Ну як?! — видихнув Адік і замовк на секунд десять, забувши про дорогий роумінг. — Я ж тобі казав.

— Знаєш, я після удару по голові, багато про що забув. Нагадай!

— Ну якщо ти не пам’ятаєш, тоді при зустрічі. Не можна ж про це по телефону. — напівжартома сказав Адік. — Ти, до речі, за двома іншими адресами заходив?

— Ще ні.

— А чого тягнеш?

— Та якось втомився, — промовив Олег дійсно стомленим голосом. — Мені б відпочити трохи. У Грецію б полетіти.

— Як я тебе розумію! — іронізував Адік. — Піди за іншими адресами, поговори, розпитай. Тоді ми краще зрозуміємо, що цих чотирьох товаришів об’єднувало, і тоді я ще раз подумаю про твою поїздку до Греції. До речі, вода в Егейському морі зараз плюс двадцять три. Але скоро почне знижуватися. Так що поспішай.

Розмова з Адіком не те щоб підбадьорила Олега, але на ноги таки підняла. І він неквапно поплентався до виходу. Перед тим як покинути територію Святої Софії, поглянув на місце недавніх нічних розкопок. Потемніла трава, кілька увіткнутих в неї палиць попадали чи нахилились, на одній бовтається шмат червоно-білої стрічки. Схоже, що ті, хто обгородив цю ділянку, вже забули про неї.

Вдома на нього чекала звична тиша. Полежавши пів години на канапі, Олег заварив чаю і сів за стіл, поринувши поглядом у ще не прочитаний лист Георгія Польського своєму колезі.

«Доброго дня, Віталію! Мені повідомили, що у тебе нові проблеми зі здоров’ям. Сподіваюся, засіб, який я тобі посилаю, від­разу допоможе. Досить одну десяту грама на шклянку теплої води або просто на язик. Перевіряв на собі — і тепер почуваюся на сорок років молодшим. Сподіваюся, ти жодних дурниць не робив. Одужуй!»

У наступному посланні Олег немов почув заспокоєний голос Польського:

«Привіт, Віталію! Дякую за добрі вісті! Я теж подумав, що це в тебе був якийсь нервовий зрив, пов’язаний зі здоров’ям. Вибач, якщо я був різкий у висловлюваннях! Ти знаєш, що я запальний, але відходжу швидко! Обіймаю! Посилаю тобі ще трохи ліків. Має вистачити надовго, але якщо що — пиши!»

«Доброго вечора, Віталію! Тут якраз вечір, і сонце тільки-тільки зайшло за гору. Радий був отримати від тебе такого доброго і детального листа. У мене, на відміну від тебе, новин мало. Все рівненько, все стабільно. Давид відкрив офіс у Єрусалимі. Переманив платнею кількох айтішників із Києва і Дніпра. Тепер вони розвивають його інтернет-банкінг далі, а він ловить рибу в Хайфі і готується до пенсії. Я гуляю, ходжу по кілометрів десять-п’ятнадцять у день. Тобі теж раджу більше ходити пішки. Кров любить рух. Не ображайся, якщо я буду посилати тобі порошок