"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

створення «самостійної» української держави. Вони не знають, кому служать. Дем’янов запропонував розгорнути серед них агітаційно-роз’яснювальну роботу й підірвати організацію зсередини.

Шрагін з цим не погодився й порадив поки що розвідувати все про організацію й уважно придивлятися до її людей.

Із справами закінчили, Шрагін попрощався з Дем’яновим і перший вийшов з хати. Як і раніше, шаленів крижаний вітер. Починався снігопад. Із темряви до Шрагіна підійшов Федорчук.

— Все гаразд, — сказав він тихо. — І Юля вже повернулась.

Із-за його плечей показалась Юля.

— Все зробили точно за планом, — сказала вона, але в її голосі Шрагін відчув посмішку. — Тільки ваша дівиця так перелякалась, що аж дивитися смішно, тремтіла, як осикове листя.

— Хоробрими не народжуються, — сухо зауважив Шрагін.

— А боягузливими?

— Та кинь ти, їй-богу! — сердито зашипів на неї Федорчук.

— Не треба вплутувати в справу будь-кого, — не звернувши ніякої уваги на слова Федорчука, сердито мовила Юля і розтанула в темряві.

— Не звертайте уваги, Ігоре Миколайовичу, характер у неї такий, нічого не зробиш, — виправдувався Федорчук…

Шрагін ішов додому швидкою, енергійною ходою, не помічаючи вітру з зарядами сніжної крупи, що шмагав його в обличчя. Радісного відчуття од зустрічі з Дем’яновим наче й не було, він думав про те, що сказала йому Юля. «Вона має рацію, вона має рацію, — повторював Шрагін. — Я ж знав, що Ліля людина настрою і нервів. Але що я міг зробити, коли вона поставила мене перед фактом, а залишати її подругу в будинку було неприпустимо…»

Шрагін твердо вирішив, що надалі, коли Ліля й діятиме, то тільки в межах свого будинку.

Розділ 19

Ще одне радіоповідомлення Шрагіна в Москву:

«Уточнюю характеристику адмірала Бодеккера, яку передав раніше. Як справжній німець і потомственний моряк, він вдячний націзму за відродження флоту, якому тепер вірно служить. Критикуючи непорядки організаційного характеру і не сприймаючи терору як державного методу, він разом з тим не заперечує величі досягнень націзму і вважає їх історичними. Якось він сказав: «Нічого, закінчимо війну і почнемо удосконалювати наш рейх, і це зроблять саме моряки — найбільш освічена і думаюча частина військової еліти». Надто важлива його дещо попередня заява, що грос-адмірал Деніц його великий і давній друг. Можна припустити тільки те, що в середовищі морських воєначальників існує критичне ставлення до деяких справ націстів. Але не більше. І в цьому напрямі слід провадити розвідку. Ваші відомості про українських націоналістів цілком підтверджуються, вони йдуть на активний контакт з гітлерівцями, зокрема з гестапо. Пропоную ліквідувати верхівку місцевої організації. Ваша думка… Повернувшись з Одеси генерал Штромм останніми словами ганьбить румунських союзників — боягузи, спекулянти, хабарники, бабії, базіки і таке інше. Казав, що Одесу має відвідати Антонеску, якому його зграя готує захоплений прийом, а після цього командуючий угрупуванням німецьких військ «Південь» влаштує Антонеску холодний душ. Казав, що румуни одержали все, що хотіли, тепер не бажають воювати, та «ми пошлемо їхні дивізії в саме пекло — їм все-таки доведеться заплатити за одержане». І таке інше. Дату, коли Антонеску відвідає Одесу, постараюсь своєчасно уточнити. Нічне бомбардування крейсера і плавучого дока, на жаль, великих наслідків поки що не дало. Пожежу на стапелі вдалося швидко ліквідувати, а док тільки трохи більше нахилився. У обох випадках потрібне пряме попадання… Поштова скринька виклику на зв’язок представника підпілля поки що не подіяла. Змушений скористатися резервним ланцюжком зв’язку. Привіт. Грант».

Через три дні Шрагін зустрівся, нарешті, з представником підпілля Бердниченком. Це був чоловік приблизно років сорока, спокійний, неквапливо-розсудливий. Він з першої ж хвилини сподобався Шрагіну. Але трохи насторожувала упевненість, з якою він говорив про підпільну боротьбу.

— Ви вже зв’язалися з усіма людьми, яких залишили в місті? — запитав Шрагін.

— Поки що не було такої потреби, — відповів Бердниченко.

— Але ви хоча б знаєте, чи уціліли вони?

— Судячи з усього, основний кістяк уцілів, — неквапно відповів Бердниченко. — Але ходять різні чутки.

— Які чутки?

— Ніби деякі наші люди вже провалились.

— А точніше?

Бердниченко глянув на Шрагіна здивовано:

— Все одно гітлерівці перемогти нас не зможуть, і переловити всіх їм теж не під силу.

— Ні, неправильно, — різко перебив його Шрагін. — Досить потрапити до рук гестапо одній малодушній людині, і вся ваша концепція розсиплеться на порох. Вони переловлять і знищать усіх підпільників.

— На їх місце стануть інші! — з урочистою відчуженістю промовив Бердниченко.

— Ви не знаєте, хто намагався висадити в повітря сторожовик на заводі? — спитав Шрагін, переводячи розмову з царини загальних фраз.

— Міну віднесла туди одна наша комсомолка, — з гордістю відповів Бердниченко.

— А те, що цю міну негайно знайшли і арештували всю ремонтну бригаду, це ви знаєте?

— Ми тільки знаємо, що вибуху не було, думали — не подіяв механізм.

— Не подіяло вміння.

— Ну що ж, вчитимемося й на таких помилках, — незворушно відповідав підпільник.

— Коли повісять бригаду робітників, чи не здасться вам таке навчання надто дорогим? — спитав Шрагін.

— Ці робітники допомагали загарбникам, — сердито сказав Бердниченко, і сірі очі його звузилися.

— Тоді ви повинні негайно ліквідувати мене, — усміхнувся Шрагін. — Я працюю інженером на цьому заводі.

— Та невже! — вигукнув Бердниченко з непідробним здивуванням.

Заговорили про спільну роботу. Шрагін повідомив, що його людина підготувала викрадення шрифта з друкарні.

— Ми про це нічого не знаємо, — майже образився Бердниченко. — У нас там теж своя людина.

— Отак і треба працювати, це і є