"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

«Люди одноманітні до стомливості. Страх, боязкість смерті інтернаціональні, як небо над землею. Навіть нецікаво з’ясовувати це ще раз. Тільки що переді мною була комуністка. Хтось мені в Берліні казав, що вони в своєму фанатизмі незбагненні. Дурниці! Вони хочуть жити, як усі, і в ім’я цього готові на все. Саме в тому і є велич нашої нації, що нам байдуже, жити чи вмерти, аби тільки тобою гордився фюрер».

Через п’ять років, коли воєнний трибунал присудить Релінка до страти через повішення, він в заяві про помилування напише:

«Я благаю вас надати мені можливість жити хоча б для того, щоб бути вам корисним в установленні всіх злочинів, вчинених проти вашої держави і народу, і щоб акт помилування мене був демонстрацією сили вашої держави, сили, що дозволяє державі не бути мстивою».

Його повісили, але не з помсти, а за злочини, які він особисто вчинив на нашій землі…

Осінь настала сердита, з вітрами і незвичними для цього краю ранніми холодами. Вечорами місто поринало в непроникну темряву. Вітер шастав вулицями, гримів зірваним з дахів залізом, завивав і свистів у голих садках, бився в шибки осліплих вікон. У такі ночі здавалося, що життя остаточно залишило місто.

Але і в ці ночі до будинку гестапо, як завжди, під’їжджали арештантські автофургони, і вартові поквапно відчиняли перед ними ворота.

У ці ночі робили свої святі справи підпільники…

Шрагін ждав на конспіративній квартирі Івана Спиридоновича Дем’янова, який просив його про цю зустріч, і якомога скоріше. Що в нього там трапилось? Людина він серйозна, через дрібниці квапитись не буде…

Вітер погрюкував зачиненими віконницями, завивав у димоході. Вогник каганця неспокійно хитався. Цього разу квартиру охороняли: з двору — Григоренко, а на вулиці — Федорчук. Шрагін подумав, що хлопці мерзнуть на крижаному вітрі, і вирішив провести зустріч якнайшвидше. Він ждав і думав про Лілю. Зараз вона і Юля повинні вести Раю на далеку околицю міста, де на них чекають надійні люди, які переправлять єврейську дівчину в село. Чи пощастило їм непомітно вийти з дому? Чи зможуть вони благополучно пройти через усе місто і знайти потрібну адресу? Шрагін дуже хвилювався і разом з тим радів за Лілю — аби почати, а там воно піде…

Двері відчинились, і Шрагін побачив Дем’янова. Коли б зустрів його на вулиці, мабуть, і не впізнав би — так за два місяці Дем’янов змінив свою зовнішність. Від його акуратності й підтягнутості не лишилося й сліду. В нього була густа темно-руда борода і молодецькі козацькі вуса. Ватник з діркою на плечі, з якої стирчав жмут сірої вати, величезні кірзові чоботи і кепка млинцем.

Вони обнялися, ткнулися щокою до щоки, і обидва, соромлячись цього пориву, деякий час мовчали, поглядаючи один на одного.

— Вигляд у вас… — похитав головою Шрагін.

— Нормальний вигляд майстра забою, — усміхнувся Дем’янов.

— Якого забою?

— Посада моя на бойні так називається — майстер забою. Вбиваю корів і дрібну рогату худобу для прохарчування німецької армії фюрера. А втім, і себе не забуваю. Біля мене харчується чоловік десять, а може й більше…

Якось так вийшло, що коло Дем’янова утворився наче філіал групи, в який, крім нього, ввійшли Олекса Ястребов і Єгор Назаров. Він підтримував зв’язок і з Ковальовим — зчіплювачем поїздів на товарній станції. Ястребов працював вантажником у друкарні, де друкувалася видавана німцями російською мовою газета «Молва». Там він подружив із складачами й друкарями і недавно повідомив, що в друкарні можна друкувати листівки. Це було першою справою Дем’янова до Шрагіна. Обговоривши її із усіх боків, вирішили: друкувати листівки в друкарні не можна, надто великий риск, і до того ж ніхто з групи не знає друкарської справи. Треба спробувати винести з друкарні шрифт і передати його підпільникам. Ястребов повинен продумати, як це зробити, потім повідомити про все Дем’янова.

Друга справа — Ковальов просить дати йому мін з годинниковим заводом, щоб установлювати їх на поїздах. Шрагін попросив передати Ковальову, що міни він одержить найближчим часом.

Нарешті, справа, що виникла в самого Дем’янова. Зовсім випадково, у бані, він познайомився з якимсь Підхатько. Відпочиваючи після парильні, вони розговорились. Довідавшись, що Дем’янов щирий українець, Підхатько почав цікавитися, що він робить, і, коли узнав, що працює на бойні, раптом поліз до Дем’янова в друзі. Після бані повів до себе додому, почастував горілкою. Дем’янов думав, що все закінчиться пропозицією красти м’ясо на бойні, але Підхатько запропонував йому вступити в українську націоналістичну організацію. Дем’янов, маючи уже вказівку Шрагіна розвідувати про націоналістів, погодився. Наступного дня Підхатько познайомив його із своїми, як він висловився, братами по крові. Так Дем’янов опинився в групі українських націоналістів з організації, очолюваної Савченком. І дістав перше завдання — підраховувати, скільки забито худоби. Це доручення дав йому сам Савченко, який сказав: «Цей підрахунок ми — справжні господарі України — повинні мати в кишені, а настане час, ми його пред’явимо німцям, щоб вони були лагідніші й знали, що Україна має справжніх господарів».

Далі — більше. Дем’янов узнав, що українські націоналісти ввійшли в контакт з СД для того, щоб знищувати комуністів і «всяку совдепію». Вони допомагають гестапівцям виявляти радянських патріотів. На знак подяки за це окупанти надають людям Савченка пости в громадянських органах влади. Дем’янов установив, що центром організації є автокефальна церква, а священик, що в ній працює, — колишній бухгалтер будівельного тресту — права рука Савченка.

— Їхня організація досить численна, — розповідав Дем’янов. — У ній є досвідчені бандити й політикани, що прибули сюди з Західної України. Вони одержують директиви від якогось свого закордонного центру…

Проте Дем’янов вважав, що більшість місцевих людей, які вступили в організацію, просто обдурені й сліпо повірили, що головною метою організації є