Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Батьки мали щонайменше один привід радіти. Відкриття нового магазину стало справжньою подією, вшанованою фотографією на восьмій полосі «Франс-Суар», яку тато не полінувався збільшити, помістити до проспектів і розкидати по поштових скриньках V, VI і XIII округів. Результат не змусив себе чекати. Успіх перевершив найсміливіші татові сподівання. Вони заледве встигали приймати замовлення та обслуговувати клієнтів. Тато диригував командою не даючи взнаки, праве око тут, ліве там, усміхався, тримався впевнено, жартував, розв’язував конфлікти продавців у гранатових піджаках, пропонував клієнтам, що не мали достатньо коштів, купити на виплат, що скоротить їхні витрати до скромної щомісячної суми. Йому довелося докласти зусиль, щоб умовити маму на таке, бо попри свої семінари вона дотримувалася традиційних принципів торгівлі.
— Бідних більше за багатих, тому, якщо ми хочемо збільшити реалізацію, час продавати тим, хто не має грошей, але згорає від бажання придбати те, що вони не можуть собі дозволити. От для таких і треба запровадити кредитування.
Нарешті Філіпп Делоне повернувся до справ і відразу взявся допомагати, якщо вже його так просили. Перед усіма знайомими він безсоромно привласнював собі авторство ідеї. Насправді йому було трохи прикро. Йому вірити, то це була просто-таки крайня аморальність і глибинна несправедливість торгівлі: такий довбень, як Поль Маріні — різнороб без диплома, — зміг збагатитися на примітивній ідейці. Комерційний світ більше не той, що раніше. Щоб досягти успіху, вже не треба здобувати класичну освіту. Завтрашній день належатиме парвеню та пройдам. Тато не гребував нагодою пригадати Філіппові всі його злостиві проповіді та смачно присипати рану сіллю, зауважуючи, що обіг зріс удесятеро, а прибуток узагалі в п’ятнадцятеро. Мама вела бухгалтерію. Електричний калькулятор аж потріскував, бо тільки те й робив, що викидав дедалі нові цифри: мама ба навіть зарум’янилася з радощів. Вони вже встигли обговорити відкриття нового магазину. Точніше, то тато не полінувався підшукати нове приміщення на авеню Генерала Леклерка. Але, коли він озвучив суму капіталовкладення, мама дала задній хід, нажахана непосильними інвестиціями. Вони взялися до сварки. Тато не відступив і став задивлятися на приміщення по вулиці Пассі, в елітному кварталі, — надто вже йому кортіло втілити найзаповітнішу мрію: відкрити магазин у Версалі.
— Бідняки без гроша за душею — це, звісно, непогано, але багачі, які трохи при грошах, — то краще.
Коли я зайшов до магазину, тато відразу мене помітив і облишив клієнтів на продавця.
— Радий тебе тут бачити.
— Нам треба поговорити. Це важливо. Ходімо.
Ми вийшли. Спустилися по авеню Ґобеленів. Важко було йому пояснювати. Він безперестану перебивав, ставив запитання. Я постійно втрачав нитку думок. Урешті ми вмостилися на лавочці поблизу церкви Сен-Медар.
— Навіщо чекати аж до завтра?
— Він так схотів.
— Де він?
— Не знаю.
— У що він бавиться, га? У нього було відтермінування. Це через подружку, чи не так?
— Вона взагалі не в курсі. Вона у відчаї. Навіть спробувала заподіяти собі смерть!
— Що? Я твій батько. Розумієш, що це означає? Я єдиний, кому ви можете довіряти, а ви поводитися зі мною, як зі стороннім!
— Я сам дізнався два дні тому. До того я був переконаний, що в нього нова дівчина.
— Не може бути! Не можна просто взяти і записатися добровольцем! Я, приміром, був змушений відслужити. Тоді оголосили загальну мобілізацію. У мене не було вибору. Якби міг, то я би не йшов. Треба бути геть дурним, щоб воювати за ідеалізм. Він не розуміє, що таке війна. Це йому не забавки.
— Якби ти знав Сесіль — сказав би, що він божевільний, якщо таке затіяв.
— Я залучу Філіппа, у нього зв’язки в Мінобороні.
— Це нічого не дасть. Він відмовиться.
— Отже, ми більше нічим не зарадимо?
— Він чекає на нас завтра о четвертій у готелі «Термінюс», біля станції метро «Шато-де-Вінсен»… А, до речі, він не хотів, щоб мама знала.
— Через ту сварку з нагоди відкриття?
— Через… я й сам не особливо розумію. От і спитаєш.
— У мене завтра купа роботи, але я прийду бодай обійняти його.
25
Після нічної зміни Ігор повернувся до шпиталю, щоб забрати чоловіка до себе. Він пішов попросити в Сюзанн ліки для пацієнта чи бодай рецепт. Вона знизала плечима.
— Ліків немає!
Вона покинула медсестринський пост, відсторонивши Ігоря рукою. Він саме збирав куплені ним же речі пораненого в поліетиленовий пакет, як у двері палати постукали. Зайшов інспектор Маго з папірцем у руках.
— Мені не давала спокою ця історія. Тому я подав запит до служби розшуку безвісти зниклих префектури поліції. У мене там працює один антильський друг. Власне, він мартиніканець, але за нагоди ми допомагаємо один одному. Він просидів усю ніч. І ось у картотеці незнайдених зниклих він відшукав заяву хазяйки квартири, що заявила про зникнення її винаймача, апатрида німецького походження. Більше він не знайшов нічого.
— Думаєте, що…
— Я лише хочу сказати, що можна перевірити. Це недалеко. Усе одно швидше, ніж викликати жінку до відділку. Принаймні знатимемо напевне.
— Тоді ходімо. Як його можуть звати?
Інспектор Маго начепив окуляри й заледве прочитав ім’я з аркушика.
— Вернер Тьоль… Вернер Толлер.
Ігор узяв чоловіка за руку й усміхнувся.
— Ви Вернер Толлер?… Вас так звуть?
Чоловік замислився.
— Вернер Толлер?… Це мені нічого не говорить. Я не знаю Вернера Толлера.
— Можливо, це й не він, — припустив інспектор.
Той травень, зі своїм олив’яно-сивим небом, видався до біса захмареним. Стояла мряка. Вони сіли на станції метро «Сен-Марсель». Службової машини в інспектора не було. За час короткої поїздки він доволі скептичним тоном устиг улаштувати Ігорю невеликий допит:
— Якщо я правильно зрозумів, ви були санітаром шпиталю, коли російський таксист привіз пораненого чоловіка, і пройнялися симпатією до співвітчизника. Тепер працюєте на нього нічним водієм.
— Він громадянин Франції. Я — ні. Десь так усе й було.
— Звучить дивно, як на вас?
— Таке життя. Мені залишалось лише адаптуватися.
— Чому ви про нього дбаєте?
Інспектор кивком показав на вірогідного Вернера Толлера, який приклеїв носа до шибки вагона наземного метро, щоби бодай роздивитися невідоме місто, що так швидко миготіло перед очима.
— Він був сам. Я сам.
— То ви…
— Гомосексуаліст? О ні, зовсім ні. У Росії в мене залишилася родина і була би досі, якби не довелося тікати з країни, щоб
