Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Медсестра побігла до посту й загорланила в слухавку, погрожуючи співбесіднику поліцією та покаранням за відсутність на робочому місці, коли тут людина вмирає. І хай тільки за п’ять хвилин він не з’явиться! І взагалі, вона пригрозила виколоти йому очі. До неї підійшов Ігор.
— Кровотеча не припиняється. Його потрібно негайно прооперувати, зробити торакотомію. Або вони це зроблять негайно, або я сам — з анестезією чи без.
П’ять хвилин по тому кілька інтернів перейняли естафету й забрали чоловіка до операційного блоку. Медсестра повернулася до побілілого й замореного Ігоря. Весь його одяг був у крові.
— Чому ви мені не сказали, що ви лікар?
— Я санітар.
— Не хвилюйтесь, я не збираюсь нікому доповідати.
Ігор секунди зо дві завагався. Врешті знизав плечима.
— Для мене цьому покладено край. Щасти!
Він вийшов зі шпиталю, викинув халат до сміттєвого бака та пішов за своєю останньою на сьогодні кавою з кальвадосом до «Аустерліцької гармати». Розплатившись, він помітив номер телефона, що на пачці «Житана» нашкрябав Віктор. Була глупа ніч. Він купив у касирки жетон для таксофона й зателефонував Віктору, що саме мав повернутися додому.
— Хотів сказати, що я беруся за цю роботу. Коли починати?
— Спершу я тобі все покажу. Покатаєшся зі мною кілька ночей, що скажеш?
— Без проблем.
— Зустрінемося завтра, хм, уже сьогодні, о дев’ятнадцятій. Знаєш брасерію «Ле Руаяль» на майдані Нації?
— Розберусь. На добраніч, Вікторе Анатолійовичу.
— І тобі солодких снів, Ігорю Емільовичу.
Ігор без жалю розпрощався з роботою санітара. Викинув халат і присягнув, що ноги його більше не буде в жодній лікарні, і взагалі він віднині нікого не лікуватиме, хай би хто це був. Тієї ж ночі він розпочав нове життя таксиста, з чого дуже тішився.
Віктор був іще той торохтій. З ним не треба було шукати теми для розмови. Він сам собі бесідник. Отак, сидячи на передньому сидінні, Ігор слухав, як той згодовує приголомшеному англійцеві, як він заледве не став співучасником убивства Распутіна удвох із кузеном Феліксом Юсуповим. Йому не пощастило підхопити серйозний бронхіт: усе цей триклятий мороз і таємні розмови на протязі в неопалюваних кулуарах. І от його дружина — до слова, графиня Тетяна, донька князя Орлова та родичка Ростопчиних — заборонила йому покидати їхній палац на Неві, тому взяти участь у тій змові він не зміг. Вони зупинилися на Вандомському майдані, біля готелю «Ріц»: мотор заглушений, але не лічильник, що набігав уже годину двадцять. І це навіть не рекорд. Час казкової історії. О ні, Віктор Володін не фантазер — він оповідач. Він приправляв побрехеньки неочікуваними й невідомими подробицями, разючими чи то небезпечними уточненнями, що окутували оповідки аурою правдивості. А як траплялись гідні клієнти — англійці чи американці, — він виймав із бардачка клаптик шитого золотом бузкового оксамиту, розгортав його з побожністю, наче то був дарунок самого месії, і показував щасливцям туристам інкрустований діамантами козацький кинджал, яким порубали Распутіна і який Юсупов потім подарував йому на знак дружби. Англійці навіть не помічали, як оплачували найстрашніший у житті рахунок за таксі, ще й залишали непристойні чайові цьому знедоленому аристократові, жертві злючих більшовиків. Ніщо і ніхто не міг викрити Віктора. Чоловік дозволив нахабство, у якому не міг собі відмовити жоден британець:
— Скільки, кажете, вам було років на час убивства Распутіна? Ви ще не такий старий, — запитав пасажир, не маючи лихого наміру.
Віктор начепив парадну усмішку. А за цей час хутко підраховував дати.
— А скільки ви мені дасте, сер?
— Років п’ятдесят п’ять. Отож, на момент смерті Распутіна, 1916-го, вам було шістнадцять, я так розумію.
— Ви надто добрий до мене, мілорде. Життя мене зовсім не щадить. За два місяці мені виповниться сімдесят один, а я ще досі мушу працювати, щоб прогодувати родину.
— Господи Боже, та ви маєте чудовий вигляд.
У квітні 56-го погода стояла зовсім літня. Віктор Володін опустив шибку своєї «ріженс» і вдоволено вдихнув. Незабаром йому виповнилося п’ятдесят шість. І жоден англієць, хай він лорд чи інший пер Королівства, не зажене його в глухий кут.
— Поглянь, яка краса, — мовив Ігор.
Вандомський майдан належав тільки їм.
— Почуваюся, наче в Санкт-Петербурзі.
— Для мене він зветься Ленінград.
— Якщо хочеш, щоб ми залишилися друзями, не вживай при мені більше цієї назви.
Ігор не збирався сваритися зі своїм наймачем у перший же робочий вечір через топографічні терміни. Хай там як воно звалося, вони думали про одне й те саме місто.
— Скажи мені, Ігорю Емільовичу, чи дійсно місто знищили?
— Блокада тривала дев’ятсот днів, приблизно стільки ж бомбардувань і обстрілів. Щонайменше мільйон загиблих. Бачив Хіросіму? Щось таке. Місто відбудували. Тепер воно стане ще прекраснішим.
Віктор пригостив його «Житаном». Вони палили й марили довоєнним Зимовим палацом. Ігор сам так зачарувався, що аж засмутився з того, що козацький запоясник із бардач-ка і близько не торкався Распутіна. Віктор купив цей берберський кинджал за смішну ціну в триста п’ятдесят франків під час Колоніальної виставки 31-го року. Відтоді він отоварюється в марокканському магазинчику в Монтреї, де скуповує ці кинджали дюжинами, а потім роздаровує друзям на дні народження. Віктор був присягнув здоров’ям свої дітей, яких, до речі, в нього ніколи не було, одному ошелешеному тихому подружжю виноробів із Бордо, що розпізнав княжну Анастасію. Без дрібки сумніву й без краплі вагань. Вона ж одна-єдина останній нащадок Романових. Най Бог її береже. Вони ще дітьми бавилися в садах Петергофа, його батьки були там частими гістьми.
— Бачиш, не так і складно. Що зухваліша історія, то більше чайових.
— Так уже мене виховали: я не вмію брехати.
— Я не брешу. Я оповідаю історію.
— Не впевнений, що в мене вийде.
— Ну тоді попрощайся зі щедрими чайовими. Тобі ж гірше. Хоча воно й не дивно, з твоєю ж бо вбогою комуністичною освітою.
Тієї першої ночі Віктор був до того вдоволений виручкою, що вирішив звільнитися трохи раніше, ніж зазвичай. Близько четвертої ранку Ігор уже стояв без діла неподалік від свого маленького готелю на околиці майдану Бастилії. Сон йому не йшов. Він згадав про чоловіка, якого врятував напередодні, і йому стало цікаво, чи той вижив. Звичайно, він поклявся, що ноги його більше там не буде, але розвернувся та впевнено покрокував до шпиталю
