Вітіко - Адальберт Штіфтер

Владиславу, синові нашого князя Собеслава, і вшануйте його по смерті батька як князя, об’єднайтеся навколо нього, і разом з ним, дарма що він молодий, ви будете сильні в правді, як сказав превелебний єпископ Сильвестр, бо інакше будете слабкі. Обіцянка в Садскій була невимушена, бо туди нікого не гнали і звідти можна було вийти, не давши обіцянки. Натомість якщо разом із вами панування цього Владислава міцно утвердиться, тоді поєднайтеся з ним і визначте під час тривалої і мудрої ради наступність володарів, щоб можна було уникнути і нинішнього лиха, і будь-яких майбутніх лих. Отак я кажу, і в моїх літах думок уже не міняють.

Доказавши, Болеміл знову сів. Одразу почулися вигуки:

— Так, наше становище дуже прикре! Він має слушність, ми дійшли до гніву й боротьби! Країна котиться до лиха! Це треба змінити! Ми не хочемо знову втрачати майно і проливати кров!

Потім вигуки стали нерозбірливі й перейшли в гамір.

Коли завдяки наполегливим знакам єпископа Здика той гамір ущух і настала така тиша, що можна було почути слова, він вигукнув:

— Тепер уже моя черга промовляти! — Коли запанувала цілковита тиша, він заговорив: — Я маю казати небагато, але обдумайте мої слова. Коли два роки тому ми були в Садскій, то виконали добру роботу. Ми визначили майбутнього князя, щоб при переході влади був забезпечений порядок у державі. Наш шляхетний князь Собеслав був не такий старий, щоб ми могли думати про його швидкий відхід, і ми сподівалися, що свого сина Владислава, якого ми визнали, князь виховає на наших очах до сильного володаря, яким був він сам. Але сталося по-іншому, наш князь близький до смерті, а його син Владислав має лише двадцять один рік. Але часи тепер складні і думки спрямовані в такі різні боки, що молодий князь не зможе поєднати їх і зі своїм м’яким юнацьким серцем дотримуватиметься їх по черзі, а ми внаслідок цього підемо назустріч війні та руїні. А не дотримавшись обіцянки, даної в Садскій, ми не скоїмо ніякого гріха, бо попередня умова, про яку всі ми думали, даючи обіцянку, не дотримана. Дотримавшись обіцянки, ми б запровадили лихо, якого прагнули уникнути, давши обіцянку. Тому я вважаю, що нам слід обрати іншого князя, такого, що вже тепер міг би керувати, натомість від сина Собеслава ми могли б сподіватися такого тільки в майбутньому. Я знаю чоловіка, здатного керувати. Якби моє мізерне життя взяли запорукою за нього і якби це життя вимагали, щоб обрати його, я б поклав його. Це Владислав, син нашого колишнього князя Владислава, що правив із добротою та мудрістю і на своєму смертному одрі дав нам нашого теперішнього князя. Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетної діяльності, і вже такий старий, що має розум і досвід, його тіло гарне і сильне, він може дожити до похилих літ, його дух ясний і розумний, вдача зичлива й товариська, він любить нас, він шануватиме права країни, зміцнить її добробут, і в ньому є те, завдяки чому, можливо, він піднесе її до ще вищої пишноти. Я промовляю на основі ретельних спостережень, я говорю не від себе. Я кажу: оберімо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем і посадімо його, якщо невдовзі настане смерть Собеслава, на князівський престол. Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоціненного ясновельможного князя Собеслава від теперішньої тяжкої хвороби знову до здоров’я, сьогоднішня постанова не матиме чинності і знову набуде чинності обіцянка, дана в Садскій. Отак кажу я і прошу вас узяти мої слова до уваги.

Після цих слів Здик пішов на своє місце.

У залі знову знявся галас, заворушилися люди, але годі було щось розібрати, аж поки прорвалися окремі голоси:

— Нехай кажуть далі! Нехай кажуть далі!

Зала трохи заспокоїлася, і зі свого місця підвівся Дівіш і, коли всі обернулися в його бік, щоб слухати, проказав:

— Я старий і простий чоловік і тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залі знову залунали безладні вигуки. Потім якусь мить більше ніхто не промовляв і зрештою в першому ряду підвівся чоловік із сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбранні, ступив кілька кроків на вільний простір, обернувся до зборів і мовив:

— Я Начерат, син Таса.

Ці слова зустрів загальний радісний гомін. Коли він відлунав і запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

— Дорогі, розважливі й шановні панове! Я незначний чоловік у наших великих і могутніх землях.

— Найзначніший! — гукнув чийсь голос.

— Незначний, — повторив Начерат.

— Ні! Ні! Ні! — пролунали численні голоси.

— Мої слова не мають значення, — казав далі Начерат.

— Мають! Мають! — заперечували голоси.

— Дорогі й шановні, — мовив Начерат, — коли ви такі ласкаві до мене, то слухайте мене.

— Слухайте його! — загукали голоси.

Настала тиша, і Начерат заговорив:

— Я незначущий на цих високих зборах. Мої слова будуть недоречні і на шальках терезів, які ви тримаєте у ваших мудрих руках і на яких невдовзі все зважите, нічого не зміниться, але я