Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Собеслав гнобив нас, він гнобив нас! — завзято й загрозливо кричали голоси.

Потім підвівся Домаслав і мовив:

— Я тільки додам, що Собеслав дуже часто був проти нас. Хіба не він на шість років запроторив до в'язниці Конрада зі Зноймо, що був його супротивником? А хіба Вратислав із Брно не був змушений просидіти рік у в’язниці? Я вже не кажу про нещасного Бржетислава, сина того князя Бржетислава, що так трагічно загинув у лісі коло Крживоклату і був братом Собеслава. Хіба він не запроторив до в’язниць панів, які приятелювали з Бржетиславом? І хіба ви не сиділи у в’язницях, коли були проти князя? Хіба він не хотів, щоб селяни, купці, лихварі, євреї і скрипалі розкошували? Тому народ і став таким зухвалим щодо нас. Нащадок такого князя не може стати князем панів Богемії і Моравії.

Після цієї промови знову довго не вщухав схвальний гомін.

Коли стало тихіше, підвівся Кохан і сказав:

— Не тільки князь Собеслав діяв супроти панів наших земель, а й усі князі, і тому я згоден із Мілгостом, але не з тим, що треба виробити принципи, які князь має підтвердити присягою, бо не повинно бути ніякого князя і знову мають, як і колись, панувати пани країни.

Ці слова теж привітали схвальними вигуками.

Тепер у лівій половині зали підвівся й заговорив чоловік середніх літ у темно-синьому оксамитовому вбранні, з каштановою бородою та волоссям і білою пір’їною на чорній шапці:

— Я Богуш і теж кажу, що всі князі були проти нас. Так було ще за найдавніших часів. Хіба Пржемисл не був першим паном, якого інші змусили замовкнути? Хіба Неклан, один із його нащадків, не звелів убити під час великої битви лукерського пана Властислава? Хіба Спітигнев і Вратислав, сини першого християнського князя Борживоя, не пішли до Реґенсбурґа на імперський з’їзд і не поставили нас у залежність від німців? Хіба вони не вбили Драгомиру, дружину першого Вратислава, та її свекруху святу Людмилу, а її син Болеслав — свого рідного брата, святого Вацлава? Хіба онук Болеслава, рудий Болеслав, не допоміг вршам винищити синів Славника, братів святого Адальберта, і хіба він сам не лютував проти вршів? Хіба брат Рудого, запальний Ульріх, не викрав Божену, вродливу доньку владики Кресини, і не зробив її своєю дружиною і хіба не змусив до втечі свого та її сина, першого Бржетислава, що був сміливим і мужнім, як грек Ахілл, і викрав прекрасну Юдиту зі Швайнфурта? Хіба Спітигнев, син цього Бржетислава, не запросив на імперський з’їзд триста моравів і потім утримував їх як заручників? Я вже не кажу про недавні часи, лех Болеміл уже змалював нам їх. Я згадаю лише одне: знищення вршів руками несамовитого Сватоплука. Чи було б це можливим, якби влада належала нам, а не князю?

Після цих слів почулося гучне схвалення, і багато голосів кричали:

— Авжеж, отак вони чинили! Отак воно діялось! Вони завжди були проти нас!

Після Богуша піднявся Дрслав і сказав:

— Якщо ми не беремо Владислава, то тим паче не візьмемо інших дітей Собеслава, бо вони ще й до хлопців не доросли.

— Ми не візьмемо їх! Не візьмемо! — лунали численні голоси.

Після Дрслава в другому ряду підвівся літній чоловік із сивим волоссям, що колись могло бути русявим, і темно-синіми очима. Він був у чорному вбранні без пір’їни й вигукнув:

— Я Мірета з півдня Моравії! — А потім заговорив уже тихіше: — Коли ми будемо тільки нарікати, то не досягнемо нашої мети. Колись було по-іншому. Оскільки всі народи жили на батьківщині невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своїй батьківщині й відбивали тільки принагідні напади, але, коли племена навколо нас об'єдналися, ми потребували князя, щоб об'єднав нас проти них і представляв нашу країну. Я пропоную обрати князем Конрада зі Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на півдні Моравії, знаємо цього князя. Роки його змужніння були мудрі та помірковані. Від лиха він замкнувся в собі. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в'язниці шість років, бо той прагнув набагато більшого, ніж дозволяли межі його прав, і тримав спершу тут у Вишеграді, а потім у Генріха фон Ґройча. Конрад зазнав покарання і тому в наступні шість років, коли знову жив коло нас, став лагідним до нас і уважним до наших прав. Чимало лехів із Моравії, скажімо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стібор, погодяться зі мною.

— Я згоден! — гукнув хтось у залі.

— Я теж! Я теж! — пролунали інші голоси.

Після старого Мірети підвівся чоловік середніх літ. Він мав на собі дуже товстий жовто-сірий вовняний одяг і вовчу шапку. Він викрикнув:

— Я Озел із півдня Богемії, дрібний землевласник, і кажу, що радше ми керуватимемо князем добром і зброєю, ніж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кілька.

— Правда! Правда! — залунали численні голоси, а потім ще довго тривав схвальний гомін.

Тепер у першому ряду