Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя, - а втім, хіба не все одно: “на дідька його сушити голову, ось побачите, згодом усе це стане правдою, таки на моє вийде!” - казав він, добре знаючи, що справжнє його дитинство - зовсім не оця трясовина непевних спогадів, які навідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров’ячі кізяки, і небавом щезали навіки, - ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жони Летісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільну парту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, - все своє завзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усією своєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєю абсолютною владою, всією душею: “хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок - сорок морок”, - мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженого птаства небіжчиці матусі: “му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю”, “та-то па-лить ба-га-то”, “Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир і рис”, “Сесілія продає все!..” - сміявся він і повторював далі під сюрчання цикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свій послушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезному царстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істин букваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувою дона Елоя, картатого халата Марти, - уроків читання, які він повторював без угаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландії загубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурий старий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці й перервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: “мо-я ма-ма ме-не о-бій-ма-є”, “Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів”, “Ма-тиль-да ма-є мав-пу”, - вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам’ять урок, який він слухав у вівторок, - з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустріч скінчилася, як він того ñ хотів, відстрочкою оплати голландської позики, - “іншим разом, коли буде на це час!” - сказав він міністрові; він неабияк здивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїх трояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословив їх, а потім тричі проспівав, наче молитву: “я - король у короні, я - на варті законів! пророк рече серед пустелі! маяк - висока вежа з сигнальними вогнями, яка вночі указує дорогу кораблям!” - і в затінку його старечого щастя не було іншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які він проводив з коханою Летісією, не було інших бажань - “тільки б побути годину із тобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора, схожого на спійманого кажана, - в цілому світі нічого більше немає, крім сяйва твоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопих ніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа, де ти народилася на сві- танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилих боліт!” - вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смів підходити до дверей ближче, ніж за п’ять метрів: “бо я дуже зайнятий, я вчуся чи- тати й писати!” - отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою про те, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при- скорено билося, випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував: “гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку! “карета” пишеться через “а”! - тим часом Летісія Насарено витирала його, бо в запалі кохання він.  як завжди, обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев’ячих лапах, намилювала антисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав, декламуючи разом з ним: “йолоп, йод і койот пишуться через йот!” - вона змазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борною кислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: “за те, що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!” - а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: “дозволь повернутися в країну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками для сиріток та лікарнями!..” - проте він і слухати її не хотів у своєму затятому злопам’ятстві: “нізащо!” - бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні на тому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його, коли він задихався від кохання о другій годині дня: “ну, зроби мені ласку, любий, - хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилися собі, і ніколи в твої справи не втручалися!..” - та він відказав їй, сопучи від своєї нетерплячої пристрасті: “нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьому кодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намиста золоті кільця для носа та сережки! нізащо!” - він був глухий до прохань Летісії Насарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просила повернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церкві відібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, - однак він одвертався до стіни: “я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніж зламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінки вітчизні! нізащо!..” - “та все ж вони повернулися, мій генерале!” - вони непомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласним розпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їм заплатили величезні гроші - як відшкодування збитків; церкві було повернуто експропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, про відокремлення школи від церкви, - всі ті накази, які він, розлючений, сам віддав колись на блазенському святі канонізації його матері Бендісьйон Альварадо, царство їй небесне, - “якого ще дідька тобі треба?” - проте Летісії Насарено цього було замало," вона попросила бiльшe: “притули вухо до мого живота, послухай, як співає дитя, котре там росте!..” - вона сама прокинулася серед ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води її нутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, який розповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштинову сечу, яка спить іще в її джерелах, - і він притулив до її живота вухо, в якому менше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, - “це дитя нашого смертного гріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественне ім’я, і на чолі в нього буде біла зірочка - знак його високого походження, і від матері він успадкує дух самопожертви, а від батька - велич, і матиме він долю незримого керманича, - але його вкриють ганьбою небеса і знеславить уся вітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, що стільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!..” - і тоді він ринувся