Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

колишню свою владу, три останні міністри з цивільних, примас-архієпископ, - усі вони, всупереч його волі, сиділи нині за довгим столом з горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину” щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати перший бюлетень - про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти від громадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетень мав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях - у зв’язку з природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень, удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору” звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнався напевне, він це помер насправді чи ні. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цим смердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся й думати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опирався будь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як уряд переїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, - він блукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрім сліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не від хвороб, а від старості, - однак він був при здоровому глузді і вперто стояв на своєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, він одбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, - так само безглуздо, як і вмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, ці чортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанських прихвоснів, - ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго та багатіями, а біднякам нічого не зостанеться, - це ясно, як божий день, така вже в них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почне без задниць родитися, ось побачите!” - казав він, повторюючи слова, мовлені кимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та не везіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, - не варт і затівати, на дідька вам цей клопіт, - я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! самі побачите, що це не байка, - таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в наші часи ніхто не сумнівався, що його історія - єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудь довести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, його це тіло чи ні, - не було ніякої іншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою, простір і час тут змінювалися відповідно до його абсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявся палацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина, поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, та допікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду з льодом!” - хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, - “прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” - він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день при дні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи в дрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, - він зненацька прокидався, коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенської головоломки, якою була вітчизна до його приходу, - величезна, химерна країна, безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в ті часи чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащу кілка: “ось так!” - і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся в піднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинув шум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневе небо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землю та подерті клапті світла, - наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофу і на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щоб стікала кров, у піддашші будинку, - це було в великому розореному селі, де щойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері в похоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градом сарани, - “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерця поховати!” - він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на ній один самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із дерева посеред сільського майдану, - але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впав додолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися з церкви, - проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спитали навіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали в церкві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці, разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, - “бо в ті часи, за іспанських прихвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” - то були лихі часи, коли вітчизна ще не мала його, отож він, тільки-но прийшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей у неділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайських колодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувало ганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелів прокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславних катастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавових плантацій роялі для бал-маскарадів, - він сам бачив, як попадали в прірву ті тридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть за кордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, - він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся й потягнув за собою в провалля решту, і він почув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акорд роялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тоді просторою та незбагненною, як і все до нього, - хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, які здіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі, - він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вже сказати напевне, чи справді ці спомини - його власні, чи він почув усе те колись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжках про подорожі,