Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Блондин, шатен, брюнет — як Юра заздрив їм! Юра зараз піде, і хай собі корпорація зостається без нього!.. Юра обернувся на підборах до дверей.

— Гей! — гукнув хтось із класу, можна було поручитися, що це той брюнет від вікна. — Ти!..

Тоді Юру враз пронизало. Він зробив повний оберт на підборах, знову обличчям до всіх, і широкими, рішучими кроками попростував до кафедри. Він скочив на неї — вище всіх, спинився і обвів корпорацію оком. Тоді вхопився за кашкет і миттю зірвав його з голови.

— А я — рудий!!! — крикнув він просто в п'ятдесят облич навпроти. — Рудий! Нуте-с?

Було зовсім тихо. Всі мовчали. Всі заздро позирали на прекрасну чуприну яскравого ясного золота на Юриній голові. Справді ж, він був рудий, а вони всі — ні.

— То-то! — муркнув Юра, сходячи з кафедри.

Ніч була темна, і було страшно.

Але повороту не було, двері причинилися, і англійський замок клацнув. Юра зостався один проти темного зоряного неба.

Праворуч і ліворуч кучугурилися купи крислатих дерев. Просто — бовванів масив головного гімназичного корпусу. Який він був чорний, похмурий і зловісний. А під деревами обабіч була й не тінь, а — чорне бездонне провалля. Так пізно Юра ще ніколи не виходив з дому сам. І такої чорної ночі він ще не бачив.

Втім, саме такої найтемнішої ночі й було треба.

Юра звів голову догори і наставив вуха до вікон. Ні, там було все тихо і спокійно, його виходу ніхто не помітив. Тоді Юра сів на порозі і взявся за ногу — треба було взуватися. Зимно кулячися, боязко позираючи по сторонах, Юра потяг панчоху на ногу. Господи! Що ж це там таке? Отам, у чорному проваллі під деревами? Немовби щось ворушиться?.. Серце колотилося хутко і гучно, руки тремтіли, дух забивало. Але зорі мерехтіли високо і байдужо, тіні стояли чорні і ворожі, вітру нігич не було — було темно, тихо і порожньо.

Втім, подібну чорну ніч Юра пригадує. Король зграї американських бандитів Чорна Рука саме таких ночей виходив сам на свої мерзенні злодійські подвиги. Коли він забив прекрасну іспанську принцесу Долорес під час її мандрівки з Нью-Йорка до Чікаго, була саме така чорна ніч, ще й з вітром і далекими блискавицями. «Візьміть усе, що я маю! — заволала в розпачі прекрасна принцеса-мільярдерша. — Тільки залиште мені життя!» — «Ні! — прохрипів могутній бандит. — Ви відмовили мені в найдорожчому, в вашому коханні, і нехай же воно загине разом з вами!..» І він ударив її кинджалом проти серця. З тихим зойком прекрасна принцеса померла. Бандит наліпив їй на чоло контур чорної руки і зник у темені ночі. Далекі блискавиці ще якийсь час виривали з пітьми його зігнутий силует… Ці чорні контури руки з простягнутим пальцем — свою емблему — бандит ліпив скрізь, де робив злочин: на тілі забитого, на розламаній вогнетривкій касі, на стінах будинків — скрізь. Це була його жахлива візитна картка…

Юра сидів з півнадягнутою панчохою і вдивлявся невидющим зором у непроглядну темінь ночі. Це вже була його звичка — він завжди тяжко замислювався, коли брався вдягати панчохи. Замислювався він також, і скидаючи панчохи. Бандита Чорну Руку от уже шосту серію дивився Юра щовівторка на першій зміні програми в синематографі «Ілюзіон».

Враз щось там, у чорному купинні дерев, хряснуло, і холодний піт, мов дощ, зросив Юру з голови до ніг. Він завмер. Довкола знову стояла тиша і порожнеча, але тиша була повна причаєних звуків, а порожнеча — принишклих небезпек. Самому темної ночі серед двору, та ще й уперше в житті — це було страшно, хоч заплач. Хай йому чорт з Чорною Рукою. — Юра більше не піде її дивитися. До речі, шоста серія якраз остання…

Короткий посвист сплеснув раптом з-під дерев, і Юра затремтів злякано і радісно:

— Ванька?

— Я!..

Але минула вічність, поки Ванька перебіг ці кілька десятків кроків від дерев. Зненацька він виринув просто перед Юриним носом, немов із води.

— Тремтиш?

— Холодно.

— Бре! Жарко!

Ванька був босий і без шапки. Липнева ніч справді була гаряча і задушна. Юра враз висох і зухвало глянув навкруги. Вдвох — то вже була зовсім інша річ. І купи дерев не були такі зловісні, і тиша не така насторожена, і ніч не така темна — Юра навіть виразно бачив стежку під ногами кроків на двадцять уперед. Що ж до головного корпусу навпроти, то це просто був двоповерховий, великий і нудний будинок. Це вже в четвертому місті — місті Глухові — жив Юра, і знову доводилося йому мешкати в гімназичному подвір'ї[103]. Гімназичні подвір'я, ще й в глухеньких провінціальних містах, набридли Юрі до чорта. Цьому нарешті треба було покласти край. Але вони не пішли до воріт — нічний сторож міг же й не спати. Вони перебігли двір, завернули за сараї, проминули лазню і крізь густий бузинник продерлися до огорожі. Вони легко перемахнули через височенний паркан з густим цвяховинням по верху — точнісінько, як довелося це Гарібальді