Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Колос на глиняних ногах, пане шефе?

— Власне, і тому ти боїшся, щоб той колос не розсипався, а я цього хочу, бо я патріот свого народу! Мені серце обкипає кров'ю, як дивлюся, як бідує той галицький селянин… Як він того бідного півморга, прошу я тебе, ділить натроє поміж своїх дітей… І тому, гадаю собі, не буде зле, коли ми частину безземельних і малоземельних галицьких селян переселимо на український чорнозем за Збручем…

— Дійсно, ідея чудова! Залишається лише одне питання: а хто дасть той чорнозем галицькому селянинові? На основі якого закону має він отримати ту землю? Попросту кажучи, яким правом?

Філіпчук закліпав очима.

— Питаєш таке дурне, а ще маєш себе за політика! Мовчи, мовчи, я знаю, що маєш, хоч ти ним не є і ніколи не будеш, бо до політики, прошу я тебе, треба ще, крім горла, і здоровий глузд мати. Що ж, може, я цього й не повинен тобі говорити, але я людина правдива й відкрита… Зрештою, то не секрет, що гасло платонічної любові до України збанкрутувало. Нема що таїти, до цього банкрутства спричинились і твої «товариші», певно… І тепер… Ти слухаєш мене?

— З найбільшою увагою, пане шефе.

— А ти хитрий лис! Ви всі хитрі, але й нам нічого, прошу я тебе, не бракує. Твої камрати обіцяють землю і волю, а ми ще конкретніше: хто піде у хрестоносний похід на Совєтів, тому вуйцьо Гітлер дасть на Придніпрянській Україні двадцять п'ять моргів чорнозему. Хай би знав хлоп, за що наставляє свої груди. Що ти скажеш на таку тактику? Нє, ти мені скажи — здорово?

— Здорово, пане шефе? Мені тільки, як ви кажете, лише один пункт не кляпує: чому той селянин з Придніпрянської України має віддавати свою землицю галицьким селянам?

— Не кляпує тобі? — спитав єхидно Філіпчук. — Неясно? Якщо тобі неясно, то я зараз поясню: на Придніпрянській Україні немає українських селян. Їх Сталін винищив вщент. Є трактори і москалі. Москалі повтікають, а трактори залишаться нам.

— Я щось таке чув, що, в разі потреби, трактора можна і на танк замінити.

— Знаєш, Броник, ти останнім часом щось забагато чуєш.

— Якщо накажете, можу й оглухнути, пане шефе.

— О, знову твоя облудна, єзуїтська, ага, ага, єзуїтська покора. А я, як людина чесна і правдива, то вже волію, прошу я тебе, бунт, ніж оту облудність.

— Можу, пане шефе, і бунтом служити…

— Ти, слухай, не доводь мене до того, щоб я вийшов з себе, бо я людина нервова.

— Та я бачу, пане шефе…

— От гадина сороката! Не змовчить, аби мав здохнути! Ти собі думаєш, що все знаєш, а ти фігу з маком знаєш! Слухай, що каже тобі Кость Філіпчук: тут більшовицької лаби не буде, і друкарня буде моя…

— А я хіба інакше кажу, пане шефе?

— Кажеш, кажеш! Що мені з того, що ти кажеш, коли я не знаю, що ти думаєш? Ти й тобі подібні… От що я хотів би знати.

— А ви подумайте, чи не забагато ви хочете, пане шефе?

Цим разом Філіпчук не скипів на таке зухвальство з боку свого челядника, а тільки повів втомленим, до краю байдужим поглядом:

— Ти маєш рацію, Броник. На жаль, маєш рацію… А ще не так давно нічого не було забагато для Костя Філіпчука. Гм… А тепер слухай, що буду тобі говорити… Піди до мого тестя і скажи: «Прошу ласкаво дати гроші, які пан добродій не додали до приданого дочки». Ще скажи: «Про це просить вас пан Філіпчук, я його довірений». По дорозі, якщо б старий дав гроші, дістань чверточку рому, але, слухай, тільки румунського. Но, тебе вже нема!

Повертаючись від шефового тестя, річ ясна, безрезультатно, Бронко в кінці вулиці Легіонів побачив Ольгу і Славу Річинських, що йшли з візиту на вулиці Джерельній. Бувало, Бронко переплутував панєнок Річинських, зате тепер відрізняв їх навіть на великій відстані.

Цілий рік у домі Річинських велася розмова про те, що треба відремонтувати квартиру. Аркадій не допускав думки, що майбутній зять може не жити з ними.

А як усе воно вийшло?

Нема заміжньої дочки, нема зятя, і… квартира не відремонтована.

Є докторство Безбородьки, з якими Олена про людське око підтримує добрі стосунки. Сама час до часу появляється на Джерельній, інколи запрошує до себе на каву Катерину з чоловіком, а крім того, безнастанно шукає нагоди, щоб по черзі посилати дочок туди. Під будь-яким приводом, іноді просто за марницею ідуть сестри з волі матері на Джерельну, аби тільки люди бачили, що відносини у родині Річинських не змінилися, що там усе по-старому, як і до заміжжя Катерини.

Сьогодні задумала Олена послати Катерині насіння купчиків. Може, Безбородькова захоче з весною посіяти їх у своїм палісаднику. Треба знати, що це особливий сорт купчиків. Що пишні формою, а що переливають кольорами! Зрештою, якого б сорту вони не були, квіти ці не вибагливі, селянські і тому напевно добре приймуться на пісковій землі на Джерельній.

Слава, до якої Олена звернулася з цим дорученням, збунтувалася і не захотіла йти до сестри:

— Чому мама не скаже просто, що гонить нас до Катрусі, аби тільки люди бачили, що в нашій родині все в порядку? Треба по щирості сказати, а не придумувати різні купчики!

Олі стало шкода матері, якій тепер доводиться досить часто вдаватись (як же ж незграбно!) до дипломатії. Крім того, хіба не належить до обов'язку маленької господиньки утихомирювати, злагіднювати, заспокоювати?

— Ти чого пристала до мами? Ще й ти, Славуню, будеш її гризти? Хочеш — підемо удвох на Джерельну.

Слава погодилась.

Коли вийшли на околицю міста (яким негарним, обшарпаним здається Наше, коли вже сходить сніг, а ще не появилася зелень!), Слава спитала ніби жартома:

— А ти не думаєш заміж виходити?

Здивувалася, що Ольга так знітилася. Почервоніла, ніби впіймали її на брехні. Все ж таки відповіла, теж жартома:

— Якщо б хтось узяв мене, то чому ні?

Славі не сподобалася така відповідь. Видалася їй нещирою.

— Чому ти так кажеш? Адже в тебе вже є хтось. Пам'ятаєш, я бачила тебе з ним на вулиці, а потім ще питала тебе, хто то такий… Правда, і Неля бачила тебе з ним. Мариня каже, що то челядник з друкарні Філіпчука. А мені щось не хочеться вірити.