Гордієві жінки - Жанна Куява
– А, ти про це… – Віктор вдоволено почухав потилицю, обпершись ліктем на коліно. – Одну вродливу дівчину за татарських часів схопили в полон. У неї був коханий – хоробрий Витязь, який кинувся її визволяти, догнав ворогів і таки вихопив її з ворожих рук, посадив до себе на сідло, і помчали вони вдвох у шацькі ліси. А орда за ними. Ось-ось, здавалося, ворог наступить їм на п’яти. І раптом перед утікачами розлилося озеро. Що робити? Вирішили закохані його перепливти. Посадив хлопець наречену в сідло, коня за гриву – й пірнули вони у хвилі. Та посеред озера на великій глибині кінь почав тонути. Ще б трохи – й поглинула б усіх голуба стихія. Але змилостивилась рідна земля над великим коханням і справжньою мужністю, піднялася з води островом. Побачили те диво татари – не зупинились, а зробили плоти й собі попливли вперед. Ступили на сушу і здивувалися: живої душі не застали, тільки два дерева там росло – липа і явір. Липа – то був слід нареченої, а явір – Витязя. Отак і пішло від слів «слід Витязя» – Світязь, а острів назвали «Островом закоханих». Люди кажуть, що є стежка, якою можна пішки добратися від острова до берега, але де вона, так ніхто й не знає.
– Ти її не шукав?
– Стежку? Ні, – відказав. – За кохання? – підняв келих.
– За кохання, – і собі підняла. Випивши до дна, Лія відчула його губи на своїх. Так, вона понад усе цього зараз хотіла. І хай там що, і хай там хто.
На світанку, вернувшись додому, Лія в щоденнику напише:
Навіть якщо ми більше ніколи з ним не зустрінемося, я вдячна долі, що ця ніч у мене була. Тепер не просто на словах я знаю, що таке справжнє щастя, а відчула його: я була вільною, як ніколи досі, дозволила зробити те, чого хотіла саме я, а не хтось. Уперше в житті я зробила щось для себе…
Навіть якщо завтра чи за годину або дві я картатиму себе за те, на що зважилася, навіть якщо через це почуватиму жахливий душевний біль, я все одно неймовірно вдячна долі за цю ніч.
Іноді варто самому робити себе щасливим.
Мабуть.
Іноді варто дозволяти комусь робити себе щасливим.
Іноді?
Чи все-таки завжди?
Не знаю.
Поки.
Знаю тільки, що щастя – то миті, що даються й минають, якщо ними не скористатися.
13Спершу Мія написала:
Звикаєш до стандартів.
Звикаєш до бездіяльності. І – до пасивності.
Звикаєш до неправди. І – до незнання правди.
Звикаєш до образ. І – до побоїв.
Звикаєш до байдужості.
Звикаєш до речей, які не мають сенсу.
Звикаєш до речей, сенсу яких не знаєш і знати не хочеш. І до цього небажання теж звикаєш.
Звикаєш до червоної кімнати. Звикаєш до того, що тобі однаково, чому вона така і що в ній усередині.
Звикаєш до перерваного коріння. До незнання історії рідної матері, своєї родини.
Звикаєш до того, що не знаєш, із чиїх ти.
Звикаєш жити в цьому всьому.
Звикаєш не жити цим усім.
Звикаєш до абсурду, до якого звикати – абсурд.
А потім наодинці прочитала:
Скоро весілляЯ рішила зробити не так, як усі. Тобто так, як ще в селі не робили. Тобто я рішила, порадившись, правда, з дідом, шо мею дружкою на весіллі буде Варця Гапониха.
Ше перед цим ми з Павлусем рішили, що спершу поженимось, а потім я поїду вчитися на вчительку. Як усі жінки в нашій родині… Але вчитися поїду точно. Житиму в дядька, тобто діда Семена в Луцьку. Того, що то через нього ніхто в нашому роду партійним не зміг бути, тобто комуністом. Бо дядько був якимсь боком пов’язаний із бандерівцями. Здається, листівки якісь «підпільні» по стовпах розклеював, то засудили його за се на двадцять п’ять літ сибірської каторги. Добре, що відсидів таки менше, не чверть свего молодого віку…
Коли мою матір, теж-ка вчительку (тут я не називатиму її імені, бо багато хто того не хтів би), викликало в район начальство, то так і сказало: «Хай вам буде стидно за своїх родичів, бо вони були пов’язані з підпільним антирадянським рухом, словом, зрадниками Вітчизни, тож не бути вам членом Комуністичної партії».
Але мій дідо Вітер тільки з того сміється. Каже, якби й не Семен, то так само було би з усіма нашими родичами через нього, бо мій дідо Вітер, а для всіх Костянтин, теж-ка з бандерівцями пов’язаний, він для них кабани годував. Сам таке сказав. Тому-то бідував, багатств не нажив. Тільки мало хто про те в окрузі знав.
Хіба я відаю, чи то правда? Може, то так жартує.
Але дядькові Семенові, свему братові, зателефонував, спитав, чи можна, щоб я в нього пожила, як учитимуся, то він погодився. Як і тоді, коли в нього Устина жила, дідова єдина донька, а моя… Тут я промовчу, бо не можу чистої правди написати… Поки.
Варця Гапониха ніколи ще дружкою ні в кого не була. А в мене буде. Бо кожній дівчині хочеться бути чиєюсь дружкою. Я вже була в Люди Харламової, хоч ми й не дуже-то дружили, так, деколи на танці разом ходили. Вона найперша з нашого класу заміж пішла, за Вітьку Товстикого, їй було ще тільки сімнадцять, як мені допіру. У них уже навіть Кирильцьо малий є.
А моє весілля буде в зимі, то мені вже тоді вісімнадцять виповниться.
Я хотіла, щоб весілля було саме в зимі: люди веселіше танцюватимуть, щоб не змерзнути.
А Варця хай теж побуде дружкою, хоч і дивна вона – маків не любить. Але, може, то вона їх так само не любить, як і говорить про се. Бо говорить вона вельми погано й нерозбірливо. То, може, якби добре говорила, то й маки тоді любила би.
Нічого, помовчить на мему весіллі, зате натанцюється. І гарно вбереться хоч раз.
Пишу се осінню 1970 року.
Хай би колись прочитала Марія.
А я – Надія.
На сім крапка.
Поки.
Мія дочитала до крапки, потім перечитала запис іще раз. Зрозуміла, що Устина, про яку йдеться в розповіді, є ніким іншим, як їхньою бабою Устею. А дідо Вітер, котрий має справжнє ім’я Костянтин, – її рідний батько. Таким чином, Надія, авторка написаного, є бабиною чи то племінницею, чи, може, навіть донькою, а отже, рідною сестрою їхньої матері Марії.
Дівчина піднялася з-за