Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі
Приклад?
Ось вам приклад. Мені дуже не до вподоби застиглий погляд Юкі, коли вона з Аме. А також пустий погляд Аме, коли вона з Юкі… Мені здалося, що саме в цьому ховається щось зловісне. Юкі мені подобалася. Розумна дівчина. Іноді страшно вперта, але загалом — щира. Так само прихильно я ставився до Аме. Коли ми розмовляли наодинці, вона перетворювалась на привабливу жінку. Щедро обдаровану й безборонну. З набагато більшою часткою чогось дитячого, ніж Юкі. Та от присутність їх обох мене страшенно втомлювала. І тоді я розумів нарікання Хіраку Макімури на те, що життя з ними звело нанівець його талант.
Так, це правда — коли мати й дочка були разом, між ними виникала напруга.
Досі між ними стояв Дік Норт. Та зараз його вже нема. І в певному розумінні я опинився віч-на-віч із ними.
Ось такий приклад.
Кілька разів я зустрічався з Ґотандою й кілька разів телефонував Юмійосі. Загалом її ставлення до мене залишалося прохолодним, але, судячи з її голосу, вона начебто тішилася тим, що я дзвоню. Принаймні не дратувалася. Не пропускаючи ні разу, двічі на тиждень вона відвідувала плавальний басейн, а вихідними днями іноді зустрічалася з хлопцем. Розповідала, що минулої неділі виїжджала з ним на якесь озеро.
— У мене з ним нічого нема. Ми просто приятелі. Вчилися в одному класі середньої школи. Він у Саппоро працює. От і все.
— Та я не маю нічого проти, — сказав я. І справді мене це не обходило. Мене турбував тільки басейн. А на яке озеро приятель возив її, на які гори витягував — мене зовсім не цікавило.
— Однак я подумала, що краще вам про це розповісти, — сказала Юмійосі. — Бо я ненавиджу, коли люди щось приховують.
— Мене це абсолютно не обходить, — повторив я. — Я ще приїду в Саппоро, ми зустрінемось і поговоримо. Ось що для мене важливо. Ходи на побачення з ким завгодно. Того, що відбувається між нами, це ніяк не стосується. Я постійно думаю про тебе. Як я вже казав, відчуваю, що нас щось пов’язує.
— Наприклад, що?
— Наприклад, готель, — відповів я. — Там є місце для тебе. А також для мене. Особливе місце для нас обох.
— Ага… — протягла вона. Не схвально, але й не заперечно. А просто нейтрально.
— Після того як ми розсталися, я зустрічався з багатьма людьми. Потрапляв у різні перипетії. Та все одно ти мені з думки не виходиш. Постійно хочу побачитися з тобою. Та все не можу поїхати. Бо ще багато справ не залагодив.
Щире, але нелогічне пояснення. У моєму дусі.
Між нами залягло мовчання середньої тривалості. Мовчання, за яким, здавалось, її нейтральність мала б зсунутися в позитивний бік. Хоча, врешті-решт, мовчання — це лише мовчання. Можливо, я все бачу в рожевому світлі.
— А як ваша робота? Посувається? — спитала вона.
— Гадаю, що так… Мабуть, таки так. Принаймні хочеться так думати, — відповів я.
— Було б добре, якби ви залагодили її до наступної весни, правда? — сказала вона.
— І не кажи, — погодився я.
* * *
Ґотанда мав трохи втомлений вигляд. Далося взнаки те, що йому доводилося викроювати час зі свого щільного робочого графіка для зустрічей із колишньою дружиною. Так, щоб не потрапити людям на очі.
— Ти ж погодишся з тим, що так вічно тривати не може. У цьому я не сумніваюся, — сказав Ґотанда, глибоко-глибоко зітхнувши. — Я зроду не схильний до такого хитромудрого життя. Загалом я — людина сімейного складу. А тому щодня страшно втомлююся. Здається, ніби нерви вкрай натягнуті…
Він розвів руки в сторони, ніби розтягуючи гумовий пояс.
— А ти б краще взяв відпустку й разом із нею гайнув на Гаваї, — порадив я.
— Якби я міг, — відповів він. І насилу всміхнувся. — Якби я міг — яке то було б щастя! Кілька днів ні про що не думати й валятися з нею на пляжі. Було б досить і п’яти днів. Е ні, п’ять — це розкіш. Хоч би три дні. За три дні втому як вітром здуло б…
Той вечір я провів у нього на Адзабу — вмостившись на шикарному дивані й потягуючи віскі, переглядав рекламний ролик із його участю. Відеоролик про таблетку від захворювання шлунково-кишкового тракту. Я вперше його побачив. Чотири прозорих ліфти якогось офісу із шаленою швидкістю то піднімаються, то опускаються. Ґотанда в чорному костюмі, зі шкіряним портфелем у руці — справжній представник ділової еліти — перебігає з ліфта в ліфт. У першому радиться з начальником, в другому домовляється з кралею-секретаркою про побачення, у третьому квапливо докінчує якусь роботу, в четвертому дзвонить по телефону. Перестрибувати з одного ліфта в інший — непросте заняття. Ґотанда залишається спокійним, нітрохи не міниться на обличчі, але насправді відчайдушно віддається цьому заняттю. За кадром чути голос: «День за днем втома наростає. Стрес накопичується у шлунку. Вам, вічно зайнятому, — найніжніші ліки…»
Я засміявся.
— О, як цікаво!
— І я так думаю. Звісно, будь-яка реклама — по суті, дрантя. Але цей ролик досить добре знятий. Як це не прикро, знятий набагато якісніше, ніж більшість фільмів із моєю участю. І вгачено в нього силу-силенну грошей. На декорації, спецефекти, комбіноване знімання… Бо рекламодавці готові витрачатися на будь-яку яскраву деталь. Тим паче що задум цікавий.
— Просто як сторінка твого теперішнього життя.
— Абсолютно точно! — підтвердив він. — Правду кажеш. У ролику — викапаний я. Викрою вільну хвилину й бігаю — то сюди, то туди… Життя віддаю роботі. І втому накопичую у шлунку. Та навіть ці таблетки не допомагають. Для проби випив їх цілий десяток — ніякого ефекту.
— А проте рухаєшся ти жваво, — сказав я, перемотуючи ролик до початку. — Смішний, як Бастер Кітон[60]. Може, в тебе природна схильність до такої гри,
