Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

– Так, ми побалакаємо по-іншому! – мурмотів він, повертаючи шаблю в огні.

Пройшло досить багато часу, поки залізо розжарилося так, як того бажав Глек. Жаль було Дорошеві цього молодого татарина і соромно за свого приятеля. «Забув уже, як самому палив литки піддячий, – подумав він, – ну, нащо він мордує татарина? Він же сам знає, як це боляче». Хлопець згадав, як обурилися козаки, коли Глек показав їм свої підпалені литки.

Але хлопець не прийняв на увагу одну просту й звичайну людську рису: одне діло, коли я палю комусь литки, і зовсім інше, коли хто інший палить мені литки. До того ж на такі речі в людини завжди коротка пам’ять.

Коли залізо розжарилося, Глек підійшов до татарина і знову запитав у його:

– Скажеш?

– Ні! – твердо відповів той.

Глек припалив шаблею йому литку. Шкура зашкварчала і засмерділо горілим м’ясом.

– Ой! – закричав татарин.

– Скажеш, стерво?

Глек знову підпалив литки татаринові. Невимовні муки й відчай були в очах бранця. Він корчився, намагаючись вихопитися з рук запорожців, але на ньому міцно сиділи Недайвода з холопом і не давали йому ворухнутися.

– Кажи, чи є десь ще в степу ваші?

– Є.

– Багато?

– Багато. Ціла орда.

– А куди вона йде?

Татарин розповів, що з Криму вийшло дві орди. Одна пішла на Слобідську Україну, а друга вийшла в степ, щоб погромити Сірка, бо у них є звістка, що Сірко вийшов з Січі у степ і теж подався на Слобожанщину.

– Не брешеш?

– Ні.

– А ти з товаришами що робив у степу?

– Ми – розвідники.

Потім татарин розповів, де саме була тепер їхня орда, і замовк. Глек ще трохи помордував татарина, намагаючись взнати, чи не бреше він часом, але татарин кричав, що він каже правду, і благав, щоб Глек зарізав його швидше, тільки щоб скінчилася ця мука.

– Тепер можна й зарізати! – спокійно й без злости сказав Глек.

– Павле! – покликав Дорош запорожця.

– Чого тобі?

– Коли б я знав, що ти такий звірюка, я б ніколи не визволив тебе з в’язниці!

Всі здивовано глянули на хлопця, і більш за всіх був здивований Глек.

– От тобі й маєш! Чом же це я звірюка?

– Нащо мордуєш татарина?

– А як же? Це ж – язик!

– Забув, як самому піддячий литки підпалював?

Глек свиснув.

– Таке. Згадав! Я ж хіба винний був, а це ж – язик.

– Ти його заріжеш?

– А що ж з ним панькатися?

– Коли ти заріжеш його, я піду геть від тебе!..

Глек глянув на хлопця. В душі йому промайнула якась невиразна й малозрозуміла для нього гадка. Хлопець був блідий і тремтів від хвилювання.

– Жаль тобі татарина?

– Жаль.

– А як вони на арканах тягли нас у неволю, тоді не жаль було? Пригадай, як вони рубали дячка та стрільця, які не мали сили йти далі?.. Я думав, ти – козак, а ти – курча.

Панас зареготав.

– Мовчи! – якось сумно сказав Глек, – жаль йому татарина. Ну, добре, хай живе!

Глек сунув шаблю у піхви й одвернувся од Дороша.

– Не гаразд робиш, отамане, – сказав Недайвода, коли зрозумів, що Глек помилував татарина. – Багато клопоту буде з цим бусурменом.

– Все одно.

XIV. КІШ СІРКІВ

Здобич. – Коні ржуть. – Татари. – Пучки будяка. – Сабірзян утік. – Наші! – Кіш Сірків. – Сірко. – Коноводи. – Орда наступає

Запорожцям перепала добра здобич: у татар було десять коней, що зі спутаними ногами блукали степом або стояли коло вбитих татар, та своїх п’ять коней. Але на татарах не було нічого цінного, крім зброї: шабель, ножів та сагайдаків із стрілами. Шаблі були добрі, особливо шабля Ахмет-мурзи. У Ахмет-мурзи козаки знайшли в торбі нюрнберзький квадрант, але ніхто з запорожців не знав, як вправлятися з цим квадрантом, а Дорош та холоп навіть ніколи не бачили цього струменту. Запорожці переловили коней і пригнали їх до свого табору. Згодом ватага рушила на захід, обминаючи те місце, де могла бути татарська орда. Вони добре розуміли, що становище їхнє досить прикре, бо степом ходили ватаги татарських розвідників, що шукали війська Сіркового. Глек приблизно знав, у якому напрямі треба сподіватися Сірка, бо не раз ходив з ним походом на татарські загони, що йшли Муравським шляхом.

Вже години зо три їхали козаки навпростець на захід і вели за собою косяк татарських коней. Ці коні тільки заважали швидкій їзді, але запорожцям кортіло пригнати коней до Січі, щоб похвалитися перед товаришами. Щохвилини вони могли зустріти татарських розвідників, бо заховатися серед рівного степу було ніде. Коли ж їм увижалося, що вони бачать татар, вони спинялися, валили коней у траву і самі ховалися в траві, а Глек вилазив на могилу й розглядав, що то налякало його з товаришами. Ті, що були коло бранця, витягали ножі й загрожували татаринові смертю, щоб він не підводився й не подавав гасла татарам. Але поки все було гаразд. Так минув день.

Козаки спинилися на ночівлю в невеликій балці і поставили вартового над балкою. На варті по черзі стояли Глек, Панас, Грицько та Недайвода. Холоп та Дорош не вартували: Дорош для цього був ще дуже малий, а на холопа козаки чомусь не покладали надії і боялися, що вів засне на варті. Сабірзянові зав’язали руки й ноги, а в рот засунули затичку, щоб не закричав часом. Несолодко було татаринові лежати з затичкою в роті, але на це ніхто, крім Дороша, не звернув уваги.

Ще вдосвіта Недайвода, що в той час стояв на варті, почув зі степу далеке іржання коня. П’ять огирів з козацького косяка відгукнулися різким веселим іржанням. Згодом знову почулося іржання, але на цей раз трохи правіше й ближче. Не було сумніву, що це були татарські коні, бо Недайвода добре знав, як іржуть дикі коні. Недовго грілися козаки під татарськими кожухами після того, як Недай-вода розбуркав їх і розповів про те, що чув. Подітися було нікуди: на півдні була ціла орда; це вони знали від свого «язика» Сабірзяна; на заході – коли взяти на увагу, що іржання чув Недайвода в двох різних місцях, було не менш як дві ватаги татар. Лишалося тільки їхати на північ або назад на схід, але це теж було не дуже приємно.

Запорожці довго радилися, не знаючи, що робити, й поглядали на свого бранця Сабірзяна, наче