Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Шаврони, до яких у камеру кинули Сухоровського, не могли йому простити зради, а що вправитися з ним не мали сил і при кожній спробі зробити «темну» колишньому отаманові хтось з напасників не дораховувався зубів або лежав потім з вивихнутою ключицею чи пом'ятими ребрами, — то почали просити начальника тюрми, щоб розлучив їх, чесних злодіїв, із скурвисином, який так ганебно зрадив їх — почепив на себе офіцерський мундир.

Сухоровський одиночки не злякався, навіть мріяв про неї: відокремлений від великого світу, в якому за останній час пізнав радість творення і хміль битв, любов і найтяжчі розчарування, він дивитися не міг на цей мізерний і ниций світ міських покидьків, йому самому не вірилося тепер, що він колись лигався з людьми, в яких на думці тільки гроші, пияцтво в брудних корчмах і повії під ліхтарями, розмовляв їхнім мерзенним жаргоном, сам валявся по борделях і обпльованих пив'ярнях, — Міхал прагнув самотності. І, здобувши її під склепінням тісної келії, в якій колись, напевно, усамітнювався монах–самобичувальник з ордену кармелітів, він перебирав своє прожите життя день за днем, мов пацьорки на ниточці, і думав, що його очистило: театр, війна? Можливо, одне і друге, та найбільше любов, яка прийшла до нього несподівано і владно, — він повністю усвідомив її аж тут, у глухій окремішності, і снилися йому тепер чисті, мов осінні води, сни.

Міхалові добре було самому в камері. Лежав на одному тапчані, та з острахом позирав на другий, під протилежною стіною — когось таки йому підселять. Він аж зубами заскрипів з люті, коли одного дня, не в обідню пору, загримотів замок, заскімлили ковані бляхою двері й тюремний стражник заштовхнув до келії чудернацьки одягненого чоловіка у білому балахоні й зеленій ярмулці з червоною китицею.

Коли зачинилися двері, чоловік став посеред камери, скоса зиркнув на прозурку і, помітивши, що стражник підглядає, підвів уверх руки, щось голосно забубонів незрозумілою мовою, а як вічко закрилося, сів на тапчан і відрекомендувався:

— Я політичний. А ти?

Сухоровський не відповів. Не реагував і в наступні дні на його настирливі намагання зав'язати розмову. Він не хотів розмовляти, його ніщо на світі вже не цікавило, тим більше — цей явний ошуканець, який богвість за що сюди потрапив, дуже непевний тип, бо чого ж — коли вартовий заглядає в прозурку, він піднімає вверх руки і голосно молиться, а з начальником тюрми, який обходить камери раз на три дні, розмовляє по–німецьки, підлещується і щось нашіптує йому до вуха.

Міхал майже весь час лежав на тапчані, накрившись рогозяним покривалом, підводився тільки тоді, коли приносили арештантську їжу, передачу або ж викликали на побачення з дружиною, і ні до кого не обзивався. Чудернацький сусід запитував у вартових, чи не до німого його підселили: у такому разі він протестує, бо це рівнозначно одиночному ув'язненню, а в його справі така покара не зазначена.

Стражники знизували плечима. Сухоровський лежав і згадував своє.

Він і досі не знав: змушений був генерал Дверницький скласти зброю чи це була наперед продумана зрада. А таки зрада, хоч, може, і не він сам винен. Говорили поміж собою старші офіцери потім, як уже марширували на Львів, що президент повстанського руху князь Адам Чарторийський пропонував польську корону австрійському князеві Карлові, а коли цісар не погодився, боячись впливу революції в Австрії, Чарторийський пішов на угоду з царським урядом…

А поки вони стояли табором над Стиром, австрійці залишили інтернованим офіцерам тільки коней, зброю ж наказали здати. Безладно складені карабіни й шаблі лежали купами на низовині, більше ста гармат — своїх і трофейних — сумно дивилися холодними жерлами в бік кордону; зброї було багато, і молодші офіцери бунтували: як це так, що добре озброєне і зміцніле в перемогах військо без бою відступає на чужину, вимагали зустрічі з генералом, але його в таборі не було.

Знаменитий генерал Дверницький, якому Наполеон власноручно під час наступу на Росію почепив хреста, якого сам цар Олександр на огляді переможених польських полків у Варшаві наказав одягнути у свій плащ, улюбленець простих жовнірів, з якими він на бівуаках випивав келишок горілки, двадцять сьомого квітня 1831 року несподівано для всіх наказав відступати в Галичину, бо від Волочиськ іде корпус царського генерала Рота, який має намір оточити польське військо з австрійської території, — проллється марно кров…

Аж тепер утямили? А ця, що пролилася, — то не марно? Море витекло, а краплі стало шкода?

Офіцери з полку Бєльовського прибули під конвоєм у табір, коли зброя вже була складена і австрійці передавали її росіянам. Сильні сусіди, які колись паювали польську територію, тепер торгували людьми: за зброю і рядових російських підданих, серед яких замішалося чимало галичан, царський уряд віддавав цісарському польських офіцерів. Торги закінчилися у травні, а на початку червня емігранти — без генерала, про якого ходили чутки, що він утік до Відня, — вступили до Львова з глузливою пісенькою про Дверницького:

А у Львові на емігрантів чекала мила несподіванка. Біля міського арсеналу зібрався святково одягнений жіночий натовп з квітами й червоно–білими прапорцями: жінки вийшли зустрічати обеззброєних мужів, що в'їжджали до міста на конях; вони викрикували їм хвалу, кидали під копита букети, панни і молоді пані чіплялися