Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Схопився, став навпроти нього, розставив ноги і, на превелике здивування чудернацького в'язня, заговорив:
— Ну, то кажи вже, що ж то ти за така політична свиня! Але правду, бо вб'ю!
В'язень посунувся по тапчані аж під стіну, злякано дивився на кремезного сусіда, який досі був німим, закривався балахоном, ярмулкою, врешті пролепетав:
— Я чесний політичний… Я індійський князь Соломон Бальзамін.
Розділ дев'ятийБуло дано слово честі. Нічого більше, крім цього слова, Руслан не вимагав. Честі! Усе переговорено, все з'ясовано в суперечках і дискусіях за час довгої подорожі з Дикова, що під Сандомиром, до Львова, а тепер, коли вернулися і зібралися в квартирі Захара Авдиковського, розмови враз перестали важити: три побратими: Руслан — Маркіян, Далібор — Іван і Ярослав — Яків зупинилися перед початком діла, яке задумали, і відступати вже не мали права.
Далібор і Ярослав витримали пильний погляд Руслана. Його сині тужливі очі блищали натхненням, обличчя, на якому завжди тінилися туга й болість, набрало суворої поваги, худорлява постать випросталася; він зажадав, щоб друзі заприсягли, що все життя працюватимуть для добра й освіти русинського народу, і вичікував, давав їм ще можливість відступити.
Далібор звів кутами широкі чорні брови, губи, вічно стиснуті невдоволеною гримасою, розтулилися, він вимовив патетично:
— Даю слово моєї честі, що всі сили віддам для святого діла.
Ярослав тихо повторив ці самі слова клятви, і був спокійний, лагідний, зосереджений.
Тоді Руслан вийняв з шухляди стола оправлений у коленкор зошит, розгорнув: на титульній сторінці великими кириличними буквицями було виписано «СИН РУСІ», а під заголовком — дрібними літерами — «Собраніє стихотворів в руськім язику». Він подав зошит побратимам, мовив:
— Я сам склав цей збірник, а бачу, що сил в одного мало. Доповнимо сукупно історичними матеріалами, адже стільки їх розкопали в Дикові, можливо, інакше назвемо альманах і видамо…
Він подав зошит побратимам, вони урочисто, мов на засіданні масонської ложі, по черзі сідали за стіл і ставили під заголовком свої підписи.
Ярослав підписався останнім, відклав перо, потім розкрив зошит на першій сторінці і вголос прочитав:
Дайте руки, юні други, Серце к серцю най припаде, Най щезають тяжкі туги, Ум охота най засяде. Разом, разом, хто сил має, Гоніть з Русі мряки тьмаві, Зависть най нас не спиняє — Разом к світлу, други жваві!Завжди врівноважений, Ярослав поривисто схопився з крісла, обняв Руслана, вигукнув:
— Початок зроблено! Хай благословить тебе Господь, Руслане!
Далібор поклав руки на плечі товаришів, пригорнувся до них, сказав:
— Трійця…
— Руська Трійця, — поправив Руслан.
Далібор і Ярослав тихо вийшли з квартири Захара Авдиковського, Руслан стояв незворушно за столом.
— Ми є. Є! — голосно сказав по хвилі. — Тільки не початок — продовження…
Його погляд упав на припорошений товстий рукопис покійного Любимського. Жаль діткнув серце…
Маркіян довго нічого не знав про смерть старого бібліотекаря. Довідався про це аж за два місяці опісля — від Костянтина Слотвінського. Ранньою весною Тадей Василевський виряджав Маркіяна до Дикова впорядкувати стародавні рукописи в бібліотеці Тарновських, дозволивши йому взяти з собою свого друга — обізнаного в слов'янських літературах Івана Вагилевича. Вагилевич до семінарії поки що не повертався, в університеті був вільним слухачем, з бібліотеки Оссолінських не вилазив — Маркіян знав, де його застати. Захопив із собою книжки, які позичав у Любимського, спершу повернув вузьким коридорчиком до його келії — на дверях висів замок. Стривожений, піднявся сходами до помешкання директора і від нього дізнався: немає вже магістра, похований десь на Личаківському кладовищі, а де саме, директор не знає, він споряджав покійного, а за домовиною не мав як піти — тяжко захворіла дружина. Домовину повіз Курковський, візник похоронних караванів, може, він пам'ятає, де могила…
Минув відтоді рік. Треба розшукати могилку, поклонитися мужеві, який назвав його сином Русі, передаючи йому в спадок своє життя. Маркіян присунув до себе рукопис — досі не розгортав його. Витер пил з обкладинки, розкрив. Пробігав очима дрібно списані сторінки, все було знайоме з розповідей Любимського, але на чому він обірвав свою останню оповідь? А ось… Зустріч з Розумовським у Відні. Капніст, Огінський, Бетховен… Потім поїхав на Україну…
Життєпис продовжувався, підходив до свого кінця і до початку — Маркіянового.
«Ні, не початок, а продовження… — Маркіян відірвався від читання. — Ми спали і прокинулися від вибуху. А громи не вгавали від віків… Тепер полум'я освітило наше поле, і ми побачили, що воно заросло кропивою й дерезою. Коли не обробляєш землю — на ній росте чортополох. Але це не значить, що земля спустошилася, спісніла, змертвіла — в її глибинах течуть живлючі соки, треба лише докопатися до джерел».
