Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Такий був у мене той рекрут, якого я не вміла дочекатися. А він здезертирував, бо не міг без мене жити, прийшов уночі, вигнав полюбовника, мене побив і більше не вертався. А я…
Сухоровський слухав, і не вірилось йому, що він так міг вгадати чуже життя.
— Але ж я не знав ні тебе, ні такої, як ти, я з пісень усе те взяв…
— А пісні звідки, про кого? їх склали люди про людей. І про мене… Пісні — то єдина правда, Міхале, іншої в нас немає.
— А я тої правди шукав бозна–де… Чому ж прийшла до мене?
Образа вибризнула червоними плямами на щоки, дівчина хотіла відступити, та він не відпускав її, притягнув до себе і жадібно припав до уст.
— Ні, ні, не говори нічого… Ти мусила прийти. Я пів свого життя кохав Ганнусю з Погулянки, чи ж можу розлюбити тепер?
Він узяв її на руки, легеньку, тонкостанну, уклав у постіль, роздягнув і довго дивився на біле тіло, покірне і спрагле любові; це була та сама прекрасна і зболена Ганнуся, яку він видумав для сцени, а виворожив для себе, викохав в уяві із своєї туги і кривди, щоб не спустошитись. Міхал попросить Камінського, щоб зняв виставу, щоб артистка, в якої зовсім інша, ніж у Ганнусі, доля, не фальшувала її справжній образ, не спотворювала; навіщо сцени, коли життя набагато правдивіше, і належить воно не глядачам, які прагнуть розваги, а тільки йому одному — во віки віків.
Ніжно пригорнув її до себе, вимріяну, рідну, він ні разу досі не знав справжньої любові, в якій панує не почуття потреби і вдоволення, а тільки єдиність; його пружне тіло солодко й болісно м'якло, а охолонути не могло, він бажав її однако в знемозі й силі; до нього прийшла його загублена доля, вона, спрагла після довгих блукань, щедро віддавалася тепер йому солодом і гіркотою, жагою і спокоєм, щастям і смутком — усе, що мала Ганнуся, йому принесла, щоб кохати і берегти.
…Чудернацький в'язень у білому балахоні і в ярмулці з червоною китицею ходив по келії, мов звір у клітці; начальник тюрми, з яким він міг порозмовляти, приходив раз на три дні, в'язень пропадав з нудьги, тож зробив ще одну спробу заговорити із своїм сусідою.
— Я політичний, чуєш? А ти хто? Та невже ти німий?
Сухоровський навіть не глянув на нього, і той враз завив, забігав по камері, врешті загримав кулаками в двері.
— Протестую! У моїй справі не написано, що я маю сидіти в одиночці!
Ніхто не зреагував на його протест. Стражник тільки відхилив вічко й опустив, в'язень сів на тапчан, підібгав під себе ноги і жалібно заскімлив.
…Ян Непомуцен–Камінський відразу впізнав Сухоровського, як тільки той переступив поріг його кабінету. Приязно посміхнувся, обійшов довкола нього, попробував пальцями матеріал куртки й райток, перешитих з польського мундира, потім відступив на крок, оцінив його всього і мовив з гіркою іронією:
— Жаль було б, коли б мужчина з такою унікальною фактурою склав голову за ідеї польських ренегатів.
— Звідки ви знаєте, пане Непомуцен, що я був там?
— А це видно по одягу: сукно лодзінське, а з нього й шили повстанцям мундири… Зрештою, хіба ви зі своєю авантюристською натурою могли встояти перед спокусою помахати шаблею? Це ж набагато почесніше, ніж виходити вночі на велику дорогу, яко тать…
— У тій авантюрі, — зсунув брови Сухоровський, — народ дарма пролив свою кров.
— Народ пролив. А провідці гріють свої зади у Франції, Пруссії, Моравії і навіть у Львові. Генерала Колишка з якими он почестями поховали на Личаківському цвинтарі. Не чули? Як ви могли не чути… А за що ті почесті — за те, що втік з Польщі вслід за Дверницьким. Я дивуюся, що ви перешили мундир і ходите тепер сірий. Невже вам не хочеться зажити слави героя? — Камінський нервово ходив по кабінету, курив, врешті попросив Сухоровського сісти. — Банкет під час чуми! Офіцерня веселиться, ніби якесь велике свято трапилося в народі. Валяються в перинах гарячих патріоток, виголошують високопарні тости, чекають рятунку із закордону, а наше розчулене панство збирає пожертви на емігрантів, і ті, не соромлячись, усе беруть у людей, які на них надіялися: десятину з доходу, вино, одяг, навіть мідяки від бідноти, а панночки із спартанською самопожертвою офірують свою цноту… Ну, досить. Ви прийшли по гонорар?
— А належиться? — не приховував радості Сухоровський. — Я бідний і до того — жонатий. Відмовлятися не буду.
— Крейцери. Але ваші… Що думаєте робити далі?
— Передусім прошу вас зняти зі сцени мою п'єсу.
— Дивне прохання… Вона дає збір, навіщо знімати?
Сухоровський довго мовчав, потім мовив коротко:
— Це моя авторська воля.
— Баба з воза — коням легше, — відкопилив губу Ка–мінський. — Я так і чекаю, коли мене спитають, які мої зв'язки з тим автором, що пом'яв поліцаям ребра перед театром… Але поясніть причину.
— Не можу пояснити… Ну, словом, одна дорога мені людина впізнала себе в образі Ганнусі, про це пліткують сусідки, кивають на неї… Вона стала інакшою, жінкою мені стала, а зі сцени їй нагадують про колишню ганьбу.
