БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

за вас радий, і чимчикує на середину майдану, де знов сідає навпочіпки й починає кришити батон. Так само, як і до Лені­на, до цього волоцюги нікому нема діла, окрім, звісно, мене. Невдовзі з неба, наче осіннє листя, повільними плавними колами спускаються голу­би й оточують свого годувальника. Волоцюзі доб­ре з ними, у голубів нема ломаки, вони дозволя­ють слухати своє вуркотіння, вони його люблять, тому він аж пританцьовує від задоволення. Збоку це виглядає немов магічний танок шамана.

Утім, за волоцюгою спостерігаю не тільки я. Зі старого входу до готелю «Харків» за ним уваж­но стежать мажори... Вони нервово сьорбають нове «офіцерське» пиво, перезираються, знизу­ють плечима й знову уважно стежать за постаттю, оповитою голубами. Волоцюгу-шамана кидає в екстазі ще хвилин із десять, а потім у нього за­кінчується батон, після чого він мирно зводиться на рівні й, намагаючись не розлякати голубів, су­не вбік палацу піонерів. От дивно якось, самих піонерів уже нема, а палац – лишився... Щойно волоцюга зникає за рогом палацу, мажори зрива­ються зі входу готелю «Харків», стрімголов мчать до голубів і навіщось починають розганяти їх но­гами – так, немов шаман за їхньою допомогою

наворожим щось погане. Неначе на підтверджен­ня цього, наступної миті вони хапаються за голо­ви, а голуби наполохано злітають у небо.

Волоцюга тим часом обходить палац піонерів з тилу, дістається до кількох сміттєбаків, знімає з себе плащ і викидає його в сміття, немов кі-лер-одинак, що успішно виконав своє завдання.

– Старий, я вобще не панімаю, як ти це здє-лав... – походжав перед нами розчарований,спантеличений і водночас збентежено-збудже-ний Калідор.

Ми з Ікарусом сиділи на мажорському біль­ярдному столі, подалі від плям, – Ікарус знизу­вав плечима, мовляв, якось же зробив, а я з бай­дужим виглядом мотиляв ногами, поглядаючи на плакат із якимось чорним качком, що так на­пинав свій трицепс, аж його очі ось-ось могли повилазити з орбіт – при цьому він шкірився в посмішці.

– Це ж уму, бля, непостіжимо, це як же,бля, можна було насрати посеред найбільшоїв Європі площаді? – обурювався Калідор так,немов це не він зі своїми відбитими кєнтамивсе це вигадав.

До топографічних цінностей нашого міста Ка-лідору, скорше за все, не було жодного діла. Зараз він переймався тим, що Ікарус із самого початку підняв ставку аж до 400 баксів, я, до слова, дізнав­ся про це тільки зараз, коли Калідор почав ви­правдовуватись, мовляв, у них нема такої суми на кишені. Такого попадалова в мажорів ще жод­ного разу не було. Ми добре це розуміли, тому

воліли мовчки чекати, доки одна з Калідорових шісток не повернеться від найближчою банкома-та. Я, правду кажучи, ще й досі не вірив, що нам віддадуть бабки, тому нервувався й мотиляв нога­ми ще дужче.

– Ну чьо ти машеш? Чьо ти тут машеш? –визвірився Калідор. – Взлєтєть кудась хочеш?

Я знизав плечима й перестав мотиляти. Так минуло ще хвилин із сім, аж доки не повернувся захеканий і блідий Фєдя Зуб.

—Банкомат, – сказав він ледь чутно, винувато зиркаючи на Калідора, – це все, бля, банкомат.

—Шо банкомат? – не зрозумів Калідор.

—Він дав тіки двісті, більше не схотів давать, – пожалівся Фєдя Зуб на банкомат, наче на живу іс­тоту, що перевершувала його за всіми показника­ми: за силою, за авторитетом, за розумом.

—Ой бля... – зітхнув у розпачі Калідор і ляс­нув себе товстопальцевою долонею по лобі так, немов хотів убити невидимого комара.

Він сунув двісті баксів Ікарусу, а потім дістав із барсетки, що висіла в нього на поясі, пачку на­ших бабок і почав відраховувати решту суми. Я ди­вився на його пласку, наче в пекінеса пику, й мені здавалося, що в нього ось-ось потече слина. Від­рахувавши, він кинув купу двадцяток на стіл – ті розсипалися зеленим віялом, потім нахилився й витягнув з-під столу ящик горілки. Ікарус узяв два снаряди, Калідор гмукнув, мовляв, не хочеш більше – як хочеш, і нарешті спитав:

– Ну шо, па дєвочкам?

Під «дєвочками» він мав на увазі старих за­тасканих блядей з окружної.

Від «дсночск» ми підмовились.

– Ну й хуй і нами, імпотенти, – томлено підсумував Калідор, – валіть звідси, шоб я вас тут більш не бачив.

Нас не треба було довго вмовляти.

Подейкують, нібито незадовго до того, як ми з Ікарусом народилися, кожен там – де йому належало народитися, так от – подейкують, ні­бито цього шматка міста не було ще на жодній карті, хоч насправді він існував кількадесят ро­ків. Таким чином совкові стратеги намагалися сховати від уявного супротивника свої секретні об'єкти, немов мормонські жінки, котрі вдяга­ли довжелезні сукні, через які можна було по­думати, що в них узагалі нема ніг. Щось таке в цьому було: ти працюєш, кожен вечір поверта­єшся до своєї дружини, хоча того місця, де ти працюєш ніби як нема; нема, в принципі, і того будинку, де ти мешкаєш, і самого тебе нема. І от, сидячи в глибокому кріслі перед телевізо­ром і тримаючи на колінах свою дружину, ти ро­зумієш, що її якби теж нема, що все життя – це коли ти є і тебе водночас нема. Усе це зали­шило помітний відбиток на цій частині міста: тут усе раптово зникало, а потім з'являлося, по­тім знову зникало – і ти вже не знав, з'явиться воно чи ні. Такий собі довбаний, штучно ство­рений, бермудський трикутник, потрапляючи до якого, ти починаєш в усьому сумніватися й не довіряти тим речам, які на твоїй території не викликали в тебе жодних сумнівів... Одним словом, ми приїхали на П'ятихатки.

Я залишився на роздовбаному стадіоні, де ко­нали м'яча якісь колгоспні команди, а Ікарус, по­клавшись на... невідомо що, подався шукати вон-мобільЯцика, певно, благаючи небеса проте, аби він не спинився десь у лісі, який прилягав одним боком до цієї частини міста, не спинився там – і не зник.

Трава на стадіоні була жовта й витолочена так, немовби ще кілька днів тому тут росла пше­ниця, яку сьогодні зранку скосили великим чер­воним комбайном НИВА. Трибуни були тільки з одного боку й мали зовсім нехитру конструк­цію – простіше кажучи, це були засрані птахами бетонні сходи. З протилежного боку від трибун тяглася сумна й сіра п'ятиповерхівка. За прави­ми воротами лежала дорога, відразу ж за якою починалася лісосмуга, а за лівими – цвинтар.

Як і варто було чекати, футбол був галімий – насамперед мені не подобалась невизначеність. Невизначеність в усьому. Я не знав, що за коман­ди грають, скільки вони грають і для чого... На ме­талевому табло було