На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

По тому ми ще довго балакали ні про що. Сергій розповідав про святкування Нового року, безперестанні поїздки Україною, нещодавній відпочинок в Арабських Еміратах. Ніби між іншим виклав, що влітку на «Підйомі» з’являться нові ведучі; нерозлучна трійця «Педан – Фреймут – Притула» покине ранкове шоу. Кожен займеться власними проектами.

– Блін, чувак, – ошелешено вирячився я, – оце так новина! Ти серйозно?

– Так. Ми втрьох усе вже вирішили.

– Чому? «Підйом» без вас загнеться! Невже вас так просто відпускають?

– Ми залишаємося на «Новому каналі», просто йдемо з «Підйому».

– Але чому? – повторюю питання.

Сергій подивився на мене.

– Кідрук, – каже, – я з 1998 року працюю на радіо і телебаченні. Спочатку ранкові ефіри на «Радіо Тернопіль», потім Київ – «Music-радіо», теж зранку. З 2008-го – «Підйом». Ти хоч уявляєш, о котрій треба встати, щоби бути в студії на шосту? І так з дня у день… – Він задумався і глухо доказав: – Я просто хочу виспатись…

Я з розумінням підтакнув:

– Це святе, чувак.

Час спливав. Офіціантка принесла чай. Ми перейшли до обговорення моїх книг. «Сірий» почав допитуватися, з якого дива я перекинувся в художню літературу. Я запевнив, що не збираюся припиняти писати книги про подорожі.

– «Навіжені» – це не зміна жанру, це радше перший плацдарм перед зануренням у fiction-літературу. Мандрівна сага продовжуватиметься, – завірив я, – принаймні доти, поки мене не розтерзають араби під час чергової революції чи не пустять на гамбургери які-небудь китайці.

Задоволено посміхаючись, Притула кивнув. Я помаленьку сьорбав свій чай і навіть не здогадувався, що саме в той момент тернопільський «Сірий» ладнався писати продовження моєї саги…

Минуло ще півгодини, а я так і не розумів, чому Сергій викликав мене. Питати сам не наважувався, ліниво підтримуючи нашу вишукану розмову про високі матерії. Несподівано Притула обірвав речення на півслові. Окинув мене оцінюючим поглядом і спитав:

– Кідрук, ти чув про того пі…ра Ґреґа Морґана з Нової Зеландії, який збирається до нас за дружиною? – За мить змінився його голос, вираз обличчя. З інтелектуала і цінителя мистецтв, який обговорює передмову зі знайомим письменником, Сергій перетворився на задерикуватого шибеника, який найближчої ночі готується вимазати собачим лайном ґанок учительки, бо вона, бач, примусила його здерти з парти священний напис «IRON MAIDEN ФОРЕВА!».

Відповів не зразу. Спершу перед очима замигтіли сцени недавніх пригод – Дамаск, танки в Каїрі, рев F-16, що розриває на шмаття небеса, – неначе хтось перемотував плівку у зворотному напрямку. Потому мерехтіння кадрів припинилося, і я чітко пригадав сонячний день (інших там не буває) у Сіві. Той день, коли прочитав новину про конкурс від «The ROCK FM» і про товариша Морґана, переможця.

Моментально інтуїція підказала: оце воно, це саме те, про що Притула хотів говорити! Все решта – прелюдія.

– А що? – відказую по-єврейськи. І підозріло телющусь на «Сірого».

– Новозеландське радіо кілька місяців тому оголосило конкурс «Виграй дружину з України» і весь цей час розкручувало це неподобство в ефірі, – почав розказувати він. – Переможцю оплачують переліт, двотижневе перебування в Україні, та найголовніше – наша ескорт-агенція обіцяє цьому шмаркачу нову дівчину кожного вечора. Фактично це…

– Стій, – обірвав я Сергія. – Можеш не розповідати. Я знаю. Чув. Точніше, читав у Інтернеті за день до того, як приїхав у Каїр. Чому ти зараз згадав про це?

– Дізнався лише вчора. Фреймут зачитала під час ефіру. – Сірі очі висвердлювали в моїй довбешці дві великі дірки. – З цим треба щось робити, старий. – Було невтямки, чи то Притула питав, чи стверджував.

– Ну… – вдумливо затягнув я, а потім… Хоча ні. Оскільки ця книга призначається для морально-патріотичного виховання української молоді, слова, що були озвучені потім, пропущу. Якщо коротко, то я сказав, що містер Морґан мені категорично не подобається. Як і радіостанція. Про каструвати нічого не говорив! Це все офіціанти придумали.

– Правильно! – підтримав мене Притула, а тоді нахилився вперед: – Я тут дещо придумав.

– Валяй.

«Сірий» випалив:

– Організовую акцію у відповідь.

Я смикнув бровами. Признаюсь, у той найперший момент подумав про те ж саме, що й ви, і навіть почав вигадувати, як би відкараскатися. Мовляв, чувак, я тебе поважаю і все таке, але їхати з тобою в Нову Зеландію, щоби шпокати там усіх дівок без розбору, не хочу, шукай когось іншого. Проте Сергій випередив мене:

– Не парся, нічого аморального. Це не наш метод. Хочеться провчити новозеландців, але так, щоб про це можна було розказати на «Підйомі» і мене після цього не виперли б з роботи.

– Ти знаєш когось, хто спалить хату Морґана, і потім покажеш це на всю країну? – Я аж просяяв. – Чувак, це сильно! Потужно. Респект!

– Старий, – Притула ледь скривився, – це кримінал. Я не проти, але ніхто нічого не палитиме.

– Ет, – зітхнув я. – Тоді що ти вигадав?

– Завтра в ефірі «Підйому» запускаю конкурс-відплату під назвою «На Зеландію!». Мета – знайти молодого діяльного козака, який згодиться полетіти до Зеландії і передати новозеландцям привіт.

– Привіт?

– Так, «привіт». – Сергій підняв долоні і показав пальцями лапки, а тоді роз’яснив: – Насправді юридичний відділ «Нового каналу» заборонив мені вимовляти в ефірі слово «помста», тому офіційно боєць поїде, щоб передати «привіт». На ділі він повинен усіма можливими способами довести, що Україна – не бордель, і зробити все, щоб те паскудство, яке замутила «The ROCK FM», більше ніколи не повторилося. Я з власної кишені оплачу козаку переліт і всі інші витрати.

Все стало на свої місця. Не лишалося сумнівів щодо того, до чого хилить «Сірий». А проте я тягнув час. Мені потрібно було зібратися з думками.

– Які критерії відбору?

– Всі претенденти надсилають мені на мейл власну програму дій у Новій Зеландії. Тобто описують те, що вони планують робити, щоб поставити тих варварів на місце. З усіх запропонованих варіантів я виберу найкращий. Це і буде переможець.

В принципі, логічно: сам написав – сам і отримуй потім по пиці від новозеландців.

– А мене ти для чого покликав?

Притула зиркнув на мене, одними очима запитуючи, чи я часом не дебіл.

– Старий, я хочу, щоб ти став одним з тих, хто пришле свій план передачі «привіту».

– У… – мугикнув я.

– Я тебе ні до чого не примушую, але мені здається, що ти один з небагатьох, хто має необхідний досвід для такої авантюри. Помста зовсім не обов’язково має бути жорстокою чи