На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук

Ми йшли досить швидко. Клятому сирійцю потрібно було якомога швидше прибрати мене із зали паспортного контролю. Сховати мене.

– Тобі доведеться підписати дещо і… просто почекати на дозвіл.

Я знизав плечима. Вибору не було.

Минаючи знайомі кабінети, не переставав розмірковувати над тим, звідки сирійці дізналися про те, що я журналіст. (Можливо, це прозвучить дивно, але насправді я не журналіст. І ніколи ним не був. Я лише співпрацюю з деякими українськими глянцями та суспільно-політичними журналами, пишучи статті про мандри… Та це не міняє суті питання: звідки, чорт забирай?!)

Усе стало зрозумілим, щойно зайшов до кабінету полковника. Я чомусь очікував, що не застану начальника зміни на місці. Думав, він щезне кудись, щоб зайвий раз не дратувати мене. Але ні – містер Гімалайські-Піки-На-Погонах сидів у своєму кріслі. Правда, вже не такий пихатий. Він зняв кітель, залишившись у одній сорочці. Пану полковнику, певно, переказали, що «той осатанілий українець винуватить у всьому чувака з трьома великими зірками на погонах», тож він вирішив замаскуватися, як слон у помідорах, і сховав свої зірки.

На підлозі у проході між стіною кабінету та столом я побачив свій наплічник. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: сирійці обнишпорили його, перебравши все, що було всередині. Ви ж знаєте: будь-які речі під час носіння в рюкзаку втрамбовуються. Після кількох годин таскання на плечах наплічник «худне». Зате варто викласти всі речі, а потім спробувати спакувати їх назад, і ви заледве застібнете змійку – рюкзак знову буде надутий, немов повітряна куля перед зльотом. Помилитися важко – мій наплічник мав саме такий вигляд. Його добряче перетрусили, після чого всі речі поспішливо заштовхували назад. Рюкзак аж тріщав, наче перекачаний футбольний м’яч.

І це все пояснювало. Річ у тім, що в кожну мандрівку я беру з собою журналістське посвідчення, видане журналом «MANDRY». На всяк випадок. Мені ще жодного разу не довелося ним скористатися, та все ж іноді корисно мати документ такого штибу під рукою. Я зазирнув у сумку з документами, яку завжди тримаю при собі, і переконався, що посвідчення там немає. Отже, воно у наплічнику. І поліцейські під час обшуку його знайшли.

То був підлотний, підступний, нечесний удар нижче пояса!

Навпроти полковника сиділа (нога на ногу, ліва туфелька погойдується на витягнутих пальчиках) та курва, яка задурила мені голову в терміналі. Вона більше не посміхалася, по-жіночому зацікавлено роздивляючись манікюр. Навіть очі тепер не здавались такими вологими (можливо, то все гра світла і відблиски від гладенької підлоги у терміналі…).

Я сів на просте дерев’яне крісло, що стояло ліворуч, біля дверей, і підтягнув наплічник до себе. Містер Великий-Пістоль займався тим, чим займається весь сирійський державний апарат, – заповнював якісь важливі документи. Весь такий білий і пухнастий. Він навіть не зиркнув у мій бік, удаючи, ніби нічого не сталося, а якщо й сталося, то він до цього не має стосунку.

Несподівано чорнявка у костюмі звернулася до мене:

– Перед тим як отримаєте візу, ви мусите підписати один документ.

Куди й поділося еротичне мурчання на денці її голосу… Якби міг, то спопелив би її поглядом. Чесне слово! Проте щоразу, схрещуючись із нею позирками, я першим відводив очі. Не було сенсу нарікати на сирійку. Винуватити потрібно було самого себе. Красуня лиш виконувала свою роботу.

– Який саме? – негучно питаю.

– Гарантія, що не будете займатися журналістською діяльністю під час перебування в Сирії.

– Гаразд. Але я не підписуватиму ніяких документів арабською. Жодного папірця, де є хоч одне арабське слово.

– Можете самі написати англійською.

– Тоді жодної проблеми.

– Хочу, щоб ви написали це підтвердження від руки. – Вона підсунула мені чистий аркуш формату А4 і ручку.

– Диктуйте, – кажу, – що саме писати.

І я почав виводити під диктовку:

Я, Кідрук Максим, громадянин України, паспорт ЕС 821740, підтверджую, що прибув до Сирії у приватних справах – як турист. Цим документом засвідчую, що не збираюся займатися професійною журналістською діяльністю на території республіки. Обіцяю, що не проводитиму ніяких журналістських розслідувань, а також не здійснюватиму фото-та відеозйомку.

За результатами мого перебування не буде написано статей у ЗМІ.

Зобов’язуюсь покинути Сирію 6 лютого 2011 року.

3 лютого 2011 року

/підпис, дуже нерозбірливо/

Тоді я справді збирався виконати свою обіцянку і не писати про Сирію. Надто багато «цікавих» (саме так – у лапках) історій сталося під час моїх мандрів сучасним арабським світом. Історій, які не можу згадувати без кучерявих нецензурних виразів. Відтак я не планував викладати їх на папері. Я ж не знав, що саме в той момент, коли ставив підпис під документом, працівники служби безпеки виводили з аеропорту Євгена Ігнатовського та його начальника, корчачи з себе клоунів і вдавано безпорадно розводячи руками: «Ми нічого не бачили, нічого не знаємо». Посол узагалі сумнівався, чи я був у тому аеропорту.

Опівночі Миколу повідомили, що мене не знайшли. Мій мобільний не відповідав, тож моє місцезнаходження лишалося для нього невідомим. Певно, тієї миті мій видавець уявляв, як мене катують розпеченим залізом у підземеллі під Старим Дамаском.

Впевнений, що посол поїхав з аеропорту тільки після того, як допоміг розв’язати мою проблему, я не збирався дзвонити видавцю. Думав, раз посол знає, що проблема вирішена, телефонувати нікому не треба.

Микола на ранок готувався оголосити інформаційний джихад сирійцям…

Мене протримали у поліційному відділку ще майже годину. Зрештою о пів на першу ночі я отримав транзитну триденну візу і мене відпустили. За весь час, поки сидів у нього в кабінеті, містер Крута-Чорна-Уніформа жодного разу не обізвався і навіть не глянув на мене.

Коли спускався до зали прильотів, в аеропорту Дамаска, крім мене, не було жодного пасажира.

Останній акорд

Біля терміналу чекало самотнє таксі.

Лупив сильний дощ. Після сухої і якоїсь наче пластикової атмосфери аеропорту мене огорнув вогкий холод. Погода стояла вельми нетипова для Сирії.

Не розбираючи дороги, просто по калюжах, я почалапав до таксі. Водій, неприродно виструнчившись, чекав біля багажника.

– Працюєте? – киваю на машину.

– Так. Так, – відповів він, проте мені чомусь здалося, що араб не зрозумів мене.

Не знімаючи наплічника, уточнив:

– Мені потрібно в місто. «Ghazal House». – І назвав адресу: – Souk Sarujah, це біля старого міста. Там ще поряд стоянка таксі – Бахса називається.

– Так, так. О’кей, – без зволікань відповів водій, жестом запрошуючи до салону.

Він не знав англійської, але чудово знав, куди мене везти. У мене не було сил не те що думати, а навіть дивуватись, тому без розпитувань я