Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
Може, й довго всі мовчали б, коли б господиня не догадалась поставити на стіл вечерю. Посадовивши на покуті своїх гостей, господиня почастувала старого й Івана горілкою й потім просила їсти, що бог послав. У дорозі чоловік не розбирає, і тому проста сільська вечеря здалася нашим подорожнім навіть розкішною.
Вставши від столу, Чайка подякував господині й сказав, що вони завтра мають намір вийти в дорогу на світанку, і тому краще розрахуватись за ночівлю.
— Оце нехай бог криє! — скрикнула господиня. — Хіба ми шинкарі, щоб нам брати гроші за те, що добра людина в нас переночує? Інша річ з панів, так то вже й бог велів. І я колись ходила на богомілля в Рихли, та з мене ніхто й копійки не взяв за всю дорогу, а ще добрі люди — дай їм бог здоров’я — без хліба й в дорогу не пускали. Та й покійний панотець — хай йому пером земля лежить — завсіди, бувало, каже нам: їж хліб, та й другому дай.
— Коли ж не хочете брати з нас плати, — сказав Чайка, — то візьміть хоч київських гостинців.
Він вийняв з вузлика, якого в дорозі носив за спиною на палиці, два кипарисові хрестики й дав господині; а Йван подарував її дочці великий личман з образом Миколая Чудотворця. Все це прийняли з великою подякою.
Іван просив господиню показати йому бандуру, що лишилася після її панотця; а що він сам умів грати, то, побачивши її, зараз же помітив у ній особливу вартість і тут же купив її в господині.
Потім стали думати про ночівлю. Іван і старий Чайка лягли в хаті, а Маруся з хазяйською дочкою пішли до комори.
Ще небо не почервоніло на сході, а вже наші прочани були в дорозі. Пройшовши верстви дві, старий сказав:
— Ну, діти, тепер підемо путівцями, бо верстовий шлях до самих Козар піскуватий; та сюди ж буде й ближче, і місця тут веселіші.
Повернули проворуч. Перед ними білим морем лежало поле квітучої гречки, від якої повітря пахтіло медяними пахощами. Ранок був туманний, тому вони не могли бачити країв обрію, і біла рівнина здавалась безмежною на всі сторони; тільки спереду крізь димчасту імлу рум’янився схід та ззаду бовваніли ще верби залишеної дороги. Тим часом ранок поступово живився, небо яснішало; подув свіжий вітрець, туман по долинах став кучерявитися.
Пройшовши ще верстви зо три, ввійшли вони в дубовий і березовий гай. Там усе ніби спало. Вкриті росою дерева нависли над вузенькою стежкою й наводили на неї холодний сутінок; а блакитні дзвіночки, переплутані з високою травою, ледве починали розкривати свої чашки. Зрідка попадалися нашим подорожнім водяні долини, ще залиті білим ранковим туманом. Інколи з глибини гаю чути було різкий крик ворона чи глухий стук дятла в дерево; але більше жодний стук не живив дрімотного гаю.
— Не виходить у мене з голови, дідусю, вчорашнє оповідання господині, — сказала Маруся своєму дідові. — Як ви гадаєте, що це таке грало на бандурі?
Дід понурив голову і, подумавши з хвилину, відповів:
— Душа грала, моя комашко.
— Як то душа, дідусю? — спитала вона здивовано.
— А ти ще не знаєш цього? А пам’ятаєш, як розпові дала небіжка твоя баба, а моя дружина, що саме в тор день, коли батька її вбили на війні, стара шабля його, ще висіла вдома на стіні в світлиці, враз ні з сього ні з тогс впала й переломилась надвоє. Як тобі це здається: чогс вона впала?
— Я не пам’ятаю, щоб хто це розповідав мені. Може бути, я тоді була ще така маленька, що й не зрозуміла нічого. Розкажіть ви, дідусю.
— Добре, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійної баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі до нього ходили судитися й просити поради, як до попа, бо голова була розумна; а на війні завсіди був попереду тих голінників, що не глядять валки, а тільки вгледять турка або татарву, та так і вриваються між них, хоч би яка там була сила. Правда, що й користь вони завжди дістають велику; та й діло ж їх не дуже легке: хіба легко врубатися якій-небудь жмені одчайдушних голів у ціле військо вороже і, схопивши здобич, вернутися знов назад? Як би там не було, тільки твій прадід не хотів знати ні про яку небезпеку; і коли б не знайшлось йому товаришів, він сам ладен би лізти на турецькі шаблі. Всі вже знали, що за козак Степан Журба, і сам полковник не раз набивався до нього з чинами: хотів його зробити то осавулом, то старшиною, а раз обіцяв йому самого сотника; то що? Не хоче! Такий молодець удався — «Навіщо, каже, мені ваші чини? Як буду я сотником, то мені треба раз у раз триматись при обозі, та тільки й гляди, куди пошлють мене; а тепер я вільний, як вітер на полі: набрав собі охотників — гайда куди очі! А перекришать їх, я й за те не відповідаю: вільно ж було йти за мною, вони ж не діти, користь же я дістаю від свого промислу таку, що хай похвалиться будь-який сотник». І правду казав: розповідали, хто був при тому, що хоч оточить його ворог, хоч стріляють його, а він усе таки вискочить з їх натовпу, хоч увесь поранений, і не з порожніми руками; завжди, бувало, винесе чи збрую всю в золоті та в сріблі, чи повні тороки кармазинів таких, що й ціни їм нема. Ну, бачивши, що твого прадіда ніяка сила не подужує, а його кінь, коли розгуляється бій, завжди, як чорт, так і скаче на гармати, всі так і думали, що Степан Журба повинен бути якийсь характерник. А він був такий самий християнин, як і всякий добрий чоловік; тільки в нього була така шабля, що з нею він не боявся смерти. Та шабля дісталась йому чудним випадком. їхав він полем виглядати ворога; проїжджаючи краєм глибокого байраку, раптом чує, що в байраку немов хто стогне. Ось він зліз з коня й спустився вниз. Дивиться — лежить козак, сивий-сивий, як молоко, порубаний, ввесь пострелений, а біля нього мертвий кінь.
