Огненний змій - Микола Васильович Гоголь

поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми манастирями, церквами й дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись в Литву на декільки сотень верст; і високі будинки, що висунулись з натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними й світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної роскоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо в світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й всіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра. І Дніпро виблискує тільки перед Києвом; а далі — минувши Видубецький манастир, що виглялає нижче Києва з зелених гір, — він стає смутний і дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається, блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту, щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори, що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за ним здалека, цього роздивитись не можна; тільки ці гори такі далекі для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.

— Що, діти, задивились так на Київ? — сказав нарешті старий Чайка. — Шкода покидати? Не жалкуйте, діти: ще побачите не раз, коли захочете. А ось уже я добре знаю, що востаннє дивлюсь і на Дніпро, й на святу Лавру.

— Хто, дідусю, збудував такий гарний манастир? — спитала Маруся, і Іван вперше почув її голос.

— Печери викопали святі Антоній і Тодосій, а самий манастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Помітила ти їх?

— Помітила, дідусю.

— Ну, добре. Ось ці ж дванадцять братів, скінчивши церкву й всю манастирську горожу, мурували високу Лаврську дзвіницю багато років. При цьому було їм особливе чудо боже, саме те, що скільки вони вимурують удень, уночі входить у землю, отже, й риштовання, яке роблять мулярі, вони не потребували; вони, стоячи на землі, виробляли всі ті стовпи, що бачиш під самим дахом. Одної ночі з’явилась старшому братові у сні матір божа і сказала, що стіни класти вже досить, бо в усьому світі немає вищої будівлі; а виведи, сказала, вверх, і обкуй його чистим золотом, і хрест постав також з чистого золота. Сказала й сховалась у небесах. Старший брат устав, помолився богові, збудив братів, і взялися до роботи. Скоро вивели верх, окували золотом і хрест поставили з щирого золота. Тільки-но все скінчили, дзвіниця враз вийшла з землі й стала ось як тепер. Тоді вночі приснився всім братам однаковий сон: що з’явилась божа матір і спитала їх, якої нагороди бажають вони від бога за свою працю? Одинадцять братів не хотіли іншої нагороди, як тільки, щоб їх поклали в печерах, викопаних святим Антонієм і Тодосієм; а дванадцятий забажав собі багатства й хотів іще пожити в світі. Але в світі незабаром все йому набридло, і він прийшов до братів, щоб і собі лягти разом з ними; а що вони не залишили йому місця, то він, втиснувшись між них, не міг простягнути обох ніг і заснув із зібганою ногою. Так і тепер лежить він.

Маруся’ замислилась після цього оповідання й спустила очі донизу.

— Що ти замислилась так, Марусю? — спитав Іван. — Чи не хочеш ти й собі йти в манастир?

— Ні, я не піду в манастир, — відповідала Маруся, зарум’янившись, і поглянула на Івана; але поглянула так, що в нього в очах замиготіло.

Іван хотів як-небудь провадити далі розмову, але сердечна тривога не дала йому говорити, він мовчки дивився на чорноброву красуню, що втупила з вабливою соромливістю свої очі. «Незрівнянна дівчино! — думав він. — Чого б не дав я, щоб дізнатися, що в тебе на душі?»

Тим часом як серця молодих наших подорожніх хвилювалися, старий, для якого пориви ніжних почуттів була справа давноминула, щось шепотів, дивлячись на Печерську Лавру, і вклоняючись ще раз до землі, сказав: «Ходімо, діти! Дорога далека; не треба гаятись».

Дорога від Києва до Броварів іде сосновим бором, сипучими ггісками. Вона для прочан, що обіцялися йти до Києва пішки, була ніби останнім іспитом у довгій і важкій подорожі. Зате ще з самих Броварів їм, як земля обітована, з’являється чудесна картина Києва, вся вкрита туманом, крізь який напівпрозорим стовпом виднілася в золотому вінцеві велетень-дзвіниця. Ландшафт розкривається, чим ближче підходити; і нарешті на березі Дніпра стомленого прочанина вражає незвичайне видовище, нетямиться він від святого захвату, як праведник, побачивши браму рая, і з побожним почуттям вдячности кладе доземний поклін.

Цілком інше почуття опанує душу прочанина, що залишає святий Київ. З кожним кроком він смутнішає, з кожним кроком він ніби втрачає щось; і це його почуття можна порівняти з тим станом душі, коли від’їжджаєш з батьківщини, чи залишаєш дім, в якому жив душею, в якому було тепло й затишно серцю.

Наші подорожні з кожного майже горбка на дорозі оглядалися назад, і кожного разу Київ виднів невиразніше, і кожного разу Йван і Маруся скидалися між собою очима. Маруся спершу червоніла, коли зустрічала Іванів погляд; але до кінця дня вона так призвичаїлась до товариша своєї подорожі, що посміхалася до нього з дитячою щирістю; і вони, зовсім між собою не розмовляючи, зрозуміли один одного, ніби прожили разом кілька місяців.

Надвечір прийшли в сельце, побудоване на пісках по обидва боки великої дороги. Бідні хати, обмазані жовтою глиною, сумно стирчали одна біля одної; ні огорожі порядної не видно було, ні садочка, як це звичайно буває по українських селах; тільки серед села дві верби похилились над криницею й простягнули свої вечірні тіні через широку дорогу.

— Як ці люди можуть жити в такому порожньому місці? — сказала Маруся. — Я тут померла б з нудьги після нашого Воронежа!

— Так тобі здається, моя комашко, — відповідав їй старий Чайка. — А спитай їх, чи згодні вони кинути свої голі піски й переселитися в наш Вороніж, де на кожному кроці не розминешся з садками й городами? хМабуть,