Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
Ті спогади були неясні, хоч і теплі для серця. Зовсім в іншому світі уявляла вона час, що минув відтоді, як уперше побачила вона Йвана. Від першого його погляду, що стріла вона в церкві, до останнього слова, що сказав він їй, йшовши спати, вона пам’ятала виразно всі подробиці їхньої знайомости; і ніколи їй не забути ні блиску води в той час, як вони прийшли відпочивати до млина, ні шуму коліс, під який їй так солодко було слухати закохану гутірку милого парубка.
Тепер мріяла вона, як вони житимуть у Воронежі, як весело їй буде літньої ночі вийти на вулицю, де її Іван, ведучи за собою веселий гурт парубків і дівчат, буде грати на бандурі улюблених її пісень. Але дівчата… тут думка її обірвалась, серце чогось занило; невідоме досі їй почуття ревнощів закралося вперше в її душу: таке-то кохання! Ось вона стала перебирати поодинці всіх своїх подруг, що могли б їй бути небезпечні для Іванового кохання. «Ні, — вирішила нарешті вона, — ні одна з них мене не варт! У кого з них такі, як у мене, очі?.. У кого брови чорніші, у кого лице біліше за моє?.. Він повинен бути моїм, обов’язково моїм». І вона хутко перевернулася на другий бік, і повний місяць освітив її чудесну голову, недбало відкинуту набік від спеки й млости.
Раптом чує вона тихий дзвін музики разом з протяжною піснею, в якій не важко було пізнати голос Івана. Не знаючи сама від чого, вона налякалась і вся здригнулась, і хоч серце їй колотилося, вона розчула слова невідомої їй пісні:
Вари, мати, вечеряти: я ляжу за сонця.
Ой, хто мене вірно любить, прийде до віконця.
До віконця припадає, стиха промовляє:
«Вийди, вийди, дівчинонько, з рубленої хати;
Тепер нічка темнесенька, не знатиме мати».
Голос Івана ніби мав у собі щось чарівне, бо Маруся, вислухавши пісню, почула, що якася особлива сила тягне її до нього. Підкоряючись цьому потягові, вона встала й тремтючими ніжками підійшла до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.
— Що тобі на думку спало, Іване, грати в таку пору? — спитала докірливо Маруся.
— Хотів побачити ясні твої очі, моє серденько.
— Та що подумають дочки хазяїв?
— Не бійся, моя галочко: вони давно вже сплять.
— Сплять. Та звідки ти знаєш, що вони сплять?
— Як же мені не знати? Адже в мене серце такий віщун, що краще за твого дідуся, коли справа ходить о тобі, моя зіронько!
— Йди спати, Іване! Вже пізно, вже давно всі сплять.
— Дай же мені свою ручку.
— Навіщо тобі моя рука?
— Так, подержу трошки… може, на серці буде легше.
— А хіба в тебе тяжко на серці?
— Ох, тяжко, тяжко, мила Марусе! З того часу, як я тебе побачив, мені ніби каменем заклало груди; і тільки тоді мені легко й весело, коли дивлюсь в твої ясні очі, коли слухаю солов’їну твою мову!
«Як він мене кохає! — думала, слухаючи його, Маруся. — Ні, не може бути, щоб він коли-небудь проміняв мене на іншу. Дати вже йому руку: адже він, бідненький, так само журиться за мною, як і я за ним. Його й сон не бере! Все, певно, тільки й думає, що про мене».
— Іване, — сказала, — йди спати!
— Хіба тобі не любо, що я стою перед тобою?
— Та ні, Іване; тільки вже пізно.
— Дай же руку, то й піду.
Маруся мовчки простягнула йому свою руку, і вже не мала сили забрати її: його бажання немов перелилися їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона готова була простояти з ним так хоч до самого світанку.
Іван, узявши Марусю за руку, не міг утриматись щоб не обняти її, і тільки хотів поцілувати, як враз почув позаду себе розмову.
Бондар Омелько, попрощавшись з своїми сусідами, випроводжав старого Чайку у сад спати. Старі, підпивши як слід, невпинно запевняли один одного в прихильності й цілувалися майже на кожному кроці; і враз наткнулися на другу пару, що обіймалася цілком з інших міркувань.
Маруся, не досвідчена ще в нічних зустрічах, побачивши нараз перед собою нахмурене лице дідове й блискучу при місяцеві лисину бондаря Омелька, так оторопіла, що не встигла забрати від Івана своєї руки й трималась за нього міцно, немов боялась утопитися.
— Е, добре, внучко! — сказав Чайка, що від здивування довго не міг почати мови й думав, що це йому так сп’яна приверзлось, буцім він бачить у таку пору свою Марусю наодинці з парубком. — Ось так ходи на прощу! Не встигли повернути назад, уже й за женихання! Знаменито, знаменито, моя комашко! Е!
Він похитав головою. Маруся зніяковіла ще більше. Суворе обличчя старого з сивою чуприною й білими навислими бровами стояло перед нею при блиску місяця, як злий привид, з’явившись в найпалкішу хвилину її життя; віщі очі його непорушно дивились на неї, проймали до самого серця, і так тяжко було стерпіти їх хмурний погляд, що їй почала морочитися голова. Але в цей час Іван, залишивши її руку, підійшов до старого Чайки і своєю розмовою позбавив Марусю згубного впливу його очей.
— Дядю! — сказав він. — Не докоряйте своїй внучці: я один винен і відповідаю за все недобре!
— Слухай, козаче! — відповідав йому Чайка. — Недоброго тут нічого ще нема. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що сварити молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що хлопцеві й обов’язок велить погуляти до одруження. Не біда й дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би й уночі. Тільки всьому треба знати час. Тепер ми ідемо від святого місця: гріх думати про женихання! Всі дні попереду: встигли б ще нагулятися й у Воронежі. Не годиться, не годиться, — казав він, непевно похитуючи головою. — Зауваж ти собі, що недобрий початок поганий має й кінець.
— Дядю!.. — сказав Іван.
— Так, так, козаче! — казав віщий старий, не слухаючи його. — Недобрий початок поганий має й кінець. Нечистий шукає таких випадків; його слід берегтися!..
— Неначе як на те ж вбий його чад
