Світ не створений - Мирослав Лаюк
Коли мій човен відбивався від берега, з лісу вибігли ще кілька наших, серед яких Скорський, котрий на кілька місяців просто випав з моєї пам’яті.
Нас несла стихія, мене й Аліну, ми були у цій стихії лише маленькими частинками пилку з яблуневого цвіту.
Горіло все. Кінець світу мав би виглядати саме так. Але він не настав, раз я говорю до вас, раз ви знаєте мене.
Наші човни відчалили від берега — і берег загорівся: очерет і маленькі травинки, мох, сухе листя, листя свіже, вологе. Повилітали дикі качки з комишів, а за ними горобці, ластівки, лелеки, крячки рядодзьобі. А за ними — баклани, велетенські лебеді… Прибережна рослинність вистрілювала птахами, як кулемет: тра-та-та-та, тобто дзінь-дзінь-дзінь, кря-кря-кря. Пернаті так кричали, що від того вмирали звірі на березі, що від того задихалися пташенята в гніздах, що від того вмирали безсмертні душі колись тут утоплених. Крик птахів збирався в повітрі. А потім хмара підлетіла вище над рікою й стала густою, як вода з желатином. Крик пташок став нафтою, сіркою, озокеритом, гасом, бензином, ураном.
Від жару кипіла прибережна вода — і риби плили в бік іншого берега — я знав усі їхні імена: Підуст і Судак, Марена і Чечуга, Окунь і Краснопірка, Жерех і Сом Європейський.
Човен Скорського і анархіста Паші ледь не перевернувся через колотнечу. Пашу доктор рекомендував лишити на березі, бо він, на його думку, не виживе, Паша був без свідомості. Паша, щойно отямившись і побачивши лікаря, почав його душити:
— Отруїти мене хотів, — харкав кров’ю Паша.
Їх пробували розчепити, але Павло впився Скорському в горло, витискаючи доктора за борт. Нарешті старий випав у Дністер, пірнув з головою. Його пробували витягти, але коловорот, як м’ясорубка, одразу затягнув доктора, не давши шансу ні йому, ні його сумці. Ми побачили його руку, розтиснуту долоню, що на мить з’явилася над водою й одразу ж потім стиснулася в кулак. Я видихнув з полегшенням.
Ми відпливли ще недалеко. І Аліна дуже тихо промовила:
— Мушу бути тут до кінця.
— Про що ти? Де ти прагнеш бути до кінця?
— На своїй землі!
— Нема більше землі! Ти не бачиш — лиш вогонь.
— Пробач…
І Аліна підвелася, скинула плащ і стрибнула у воду.
Я встиг схопити її за зап’ястя, але рука вислизнула. Браслет на Аліниній руці розірвався. Вона встигла схопити ланцюжок і запхати за пазуху, а потім поплила в бік берега.
Мене тримали. Я рвався, але вони не давали мені стрибнути. Коли Аліна вийде на берег — вогонь розступиться. І до неї прибіжить чорний кінь, король коней. І дехто почне здогадуватися, дехто почне усвідомлювати, чому вона це зробила. Аліна побіжить в поля, щоб там сховатися. У цій траві сховався цілий народ. Народ ховався в хащах і печерах, у закинутих і полишених будівлях, у погребах. Народ ховався в підсобці прибиральниці — там нещадно смерділо хімікатами, а вона накривала народ сірою, як цемент, ганчіркою. Народ ховався в озері: він лежав на дні й дихав через соломинку, а над ним, як велика планета, пропливав окунь і ковтав личинку комара. Народ ховався під маскою ката, що готувався відрізати голову народу. Народ ховався на деревах — він висів у петлі й казав: «Все добре, нічого не тисне». Народ ховався в слові «ховатися», а саме у букві «и», яку вороги не помічали. Він так ховався, що його заледве знайдуть.
Ми віддалялися від своєї країни, від ідеї та мети. Ми віддалялися від своїх лозунгів, від своїх перемог над собою. Слова «ідея», «мета» наголошували нашу карикатурність, нашу ніякість, пустотність, нашу, зрештою, поверховість. Ми почувалися консервними банками, з яких виїли всю рибу. Ми ставали таким нічим, що не вартували більше навіть слів. Ми ставали білим папером. А далі — навіть аркуша не вартували. А далі — не вартували слова «вартувати».
Я знав свої сили, я вмів їх рахувати, мої сили вимірювалися в одиницях. Мав у кишені сто одиниць моїх сил. Знав, скільки зможу проплисти. Ще гребок — і буде межа, буде вже треба не сто, а сто одну одиницю. Ще гребок — і моє плавання завершиться смертю…Зібравши всю силу, таки стрибнув. Мої пробиті руки розліталися в сторони, мої посічені ноги зліплювалися докупи. Я плив до Аліни.
Однак весла встигли зробити цей зайвий гребок, цей останній припустимий для мого спасіння рух. Вони зробили це на кілька мілісекунд швидше, ніж розрахував. І вода зайшла туди, куди заходити не мала. І щось потягло мене вгору, проти течії. Щось зробило операцію на тілі сіамських близнюків з іменами Час і Простір. Щось почало керувати часом і простором, як флейта коброю. Щось наказало часові й просторові виконувати невластиві їм завдання. Щось наказало так, ніби господар, що наказує слузі зорати поле — і слуга оре, оре нещасний слуга. Слугу б’ють по морді, плюють у рило, а він далі все виконує: так, пане, так, мій світлий пане.
Ти, Що Керує Всім, ти, що поставило невидиму печать мені на чоло, дозволь наздогнати мою любов.
Чужий час: Вілла «Опера» (1839)
У цих глухих лісах, на цих строгих горах, де легко було відчувати себе ув’язненим, чуєшся геть вільним. Можеш будь-коли щезнути в хащі, злізти з гори там, де ніхто б не насмілився, де маленькі шматочки неба ледь прозирали. Тут сонце сходило так пізно, що до заходу залишалося надто мало, аби дати шанс денним переслідувачам.
Коли Лесьо й Еліас вийшли з букового лісу на брусничну галявину, їх накрило застояним і кислим, як брага, як рот алкоголіка, запахом давно розтоптаних ягід.
— Глянь, що це може бути? — показав Лесьо Еліасу на дивний предмет, що лежав просто серед розсипу оранжевих грибів-лисичок.
— Не знаю. Кришталева сферка. Ходімо пошвидше!
Вона, розміром з людське око, ідеально кругла й прозора, лежала тут. За інших умов її можна було б сприйняти за дорогоцінний магічний предмет, але тепер вона обіцяла тільки погані наслідки.
— Може, доторкнутися?
— Краще не треба. Прошу, ходімо!
— Може, ногою?
— А якщо вибухне?
— Тоді палицею.
Еліас перестрибував з ноги на ногу, він прагнув опинитися у віллі Вілінської вже
