Світ не створений - Мирослав Лаюк

козаками, яким росіяни пообіцяли повернути самоврядування. За ним у повозці поїхав дух діда Олега, що втратив палець, коли зрубував стару липу біля дому, другий палець — відірвало гарматне ядро під Балаклавою, а потім і всю руку відрізав якийсь турок. Потім — поїхала душа батька, теж Степана, котрий у війнах участі не брав, але помер від кору в 40 років. Усі вони поїхали геть. Вони спочатку заїхали в Київ, на чолі з моєю мамою, Тамарою Макарівною, щоб забрати родину дядька й мене, їхнього сина. А їхній син, виходить, прийшов тепер, щоб обікрасти власний дім (я ж не вигнав цих моїх бойових товаришів звідси, чи не так?). Шкода, що я не знав, де є та ванночка, чи що там, у чому мене малого купали, — з тою посудиною вартувало б пройтися між рядами анархістів і сказати, аби кожен туди плюнув.

Пам’ятаючи кожну кімнату, поніс Аліну нагору, у спальню матері. Меблів і картин більше не було, голі стіни. Лишилися ліжко й матрац, але цього було достатньо. Мама ненавиділа шум, тому свою кімнату облаштувала далеко від усіх бігань коридорами й криків на сходах. Я поправив матрац — у проміжку лежав схожий на бадилину пшениці золотий браслет, який моя мама в поспіху загубила, а розкрадачі в гаморі не змогли знайти. Я заховав його в кишеню.

Це приміщення ще мало шанс на спасіння. Воно було міцним, будованим під керівництвом діда, котрий знав, як робити так, аби було добре. Він побудував тартак, млин, суконну фабрику (вона, мабуть, тепер теж кимось розорена — може, й нашими).

У Аліни була зламана й зміщена мала гомілкова кістка на правій нозі. Для початку, потрібно було води. Я спустився з другого поверху — хлопці тягнули рояль, ніби стару корову на заріз.

— Що ви з ним робите?

— Виносимо.

— Нащо?

— Чого ти причепився? Ми хочемо розважитися.

— Ви вмієте грати?

— Ми тобі не буржуйські сучки з білими ручками.

Вони не вміли грати, але трощити їм вдавалося на славу. «Шум — це музика нового часу», — міг би сказати хтось розумніший серед них. «Але шум — це протилежність до музики. Як троянда — протилежність до ваших пик», — відповів би я, якби мав кому. Я міг би так само сказати, що це рояль фірми «Bösendorfer», що він дуже дорогий — але хіба хлопці не заслужили на цю розкіш?..

— Що ти такий нудний? Ми відпочиваємо.

— То спочатку пустіть мене трохи пограти.

— Ну давай, але швидко, раз-два.

І я заграв. Як колись. Мої пальці бігали по чорно-білих клавішах, що не були просто клавішами цих найпростіших кольорів. Це ті клавіші, які пам’ятали конкретно мої пальці. Цього домоглася та німецька хвойда Катеріна, наша гувернантка. Вона знала купу мов, уміла грати на піаніно й цікавилася найновішими дослідженнями в галузі точних наук. Але в неї не було ні краплі співчуття до того, хто не сприймає все з першого разу. Не раз вона била моїм мізинним пальцем по чорній клавіші, яка пам’ятала кожен з чотирьох тисяч доторків. Вона била по тій клавіші й репетувала: «Si bémol! Si bémol!», — а потім знову гримала пальцями й перекладала: «B flach! B flach!»

Я заграв. Мені не можна було викривати себе, тому єдине, що міг, — вірити в чудо. А що як ці грубі мужики побачать іншу цінність у незрозумілій для них частині меблів? А що як вони не знищать її — символ мого дитинства, моєї землі, мого повітря — те, що я не міг ніяк інакше захистити? Мого повітря. Моєї води.

— Щедрик, щедрик, щедрівочка, — підспівував один, упізнавши мотив.

— Ну ти даєш, — не чекали вони від мене, який ще недавно різав направо й наліво, пив людську кров, як водицю.

Вони казали:

— Давай ще! Ще давай!

Тут зібралася ціла купа зацікавлених — звичайних землеробів і крадіїв-рецидивістів, селян і робітників, всі, крім Скорського. Вони потребували музики, як лазні. Музика вимивала їх зсередини. Мабуть. Вони вже давно не чули іншого звучання, крім свисту куль, іржання коней та стукання долота й шурхотіння пили для ампутації кінцівок.

Але так не могло бути довго. Я не закривав кришку, просто встав і пішов по воду для Аліни, не докінчивши гру, щоб зробити це пізніше. Криниця була на північ, тобто на «Голову». Колись батько пообіцяв подарувати компас, якщо навчуся визначати по сонцю сторони світу. І, щоб легше запам’ятати, я дав кожній з них назву: на сході, де починається день, — «Праве» (права рука), захід — «Ліве», північ — «Голова», південь — «Ступні». Коли ще можна було робити цілими днями що завгодно, я прокидався зранку й говорив: іду на «Ступні». На «Ступнях» був курган, на «Лівім» — річка, на «Правім» — ліс. Тільки на «Голову» рідко ходив, бо там було село: вони, помітивши мене, говорили пошепки, старалися не наближатися до панського синка.

…Я обтер її чоло, її розпашілі запалі щоки. Приліг коло неї, щоб відчути гаряч її шкіри.

Коли жар в Аліни трохи спав, я вирішив піти в наш садок. Моєму татові колись передали подарунок з Японії — тюльпанове дерево, що цвіло зелено-жовтими квітами. Воно мало розростися за цей час, поки мене не було. Це було б фатально, якби його зрубали.

Я знову спустився сходами в актову залу й не застав більше людей — вони зникли в пошуках їдла або поховалися по кублах. А посеред зали, ніби розкрита черевна клітка, — розтрощений рояль.

У сусідній залі солдати здирали паркет і закидали його в камін. Далі — мужик присів і гидив під вазу з домашнім лимоном. Мама дуже пишалася тією екзотичною рослиною. Колись вона посіяла лимонне зерня — і з нього виріс кущ, що не хотів родити. Потім їй підказали, що той кущ треба щепити ростком з уже плодоносного лимона. Через кілька років вона мала власні фрукти. А тепер цей бик сидів під вазою, під рослиною, маленькі зелені кулони якої не раз мені снилися у найкращих снах.

— Що ти, собако, робиш?!

Той підстрибнув, ніби його оса вкусила:

— А що? А що таке?

Я його так бахнув, що він впав на землю.

Тут у кімнату зайшов дід.

— Я вам пиріжки з картоплею приніс — хочете?

Коли він помітив мене, то втратив мову.

— Мовчи! Ходімо за мною, — сказав йому.

Дід Василь, що був нашим конюхом, завжди був дідом. Яким його пам’ятав 10 років тому, таким він лишився й тепер.

— Олексію Степановичу, Олексію Степановичу дорогий, прийшли селяни, все винесли…

— Та нічого, не біда.

— Але я їх зупиняв, коли вони хотіли підпалити цей дім. Я їм нагадував про все добре, вашою родиною зроблене для них…