Кола на воді - Олена Печорна

Анатолій простягнув руки, зібрав повні пригоршні краплин, які ще ховали у собі політ, зробив кілька ковтків. Яке ж небо на смак? Думав, солоне, як сльози, а ні, просто дощове. Випив й пішов обходити озеро. Обійшов двічі. Рівно стільки сьогодні річниць. Потрібно купити квітів, багато, оберемки, тільки так, щоб обов’язково у два букети – для двох, ні, обох. Вода у озері закипіла. Не вірила. Він і сам не повірив би, а правда.

Сьогодні річниця його весілля, першого й другого. Костя жартував, що друзяка витворив отаке, аби мороки менше було, бо так шанси запам’ятати дату річниці збільшувалися одразу удвічі. Чоловікам же властиво забувати подібне, а тут – не помилишся. Класно було б ще й дружин добирати за іменами. Зручно. Ех, Костик! Він, до речі, був свідком на обох весіллях і на обох п’янів до повної знемоги, мав звичку хмеліти від чужого щастя. Щастя… Знати б, котре з двох було справжнім.

– Тату…

Він дивиться на дочку й не пізнає. У цій сукні вона нагадує вітер, бо тканина прозора, її багато, і вся рухається й летить.

– Що?

Оксанка нарешті зважується підвести очі. У них збентеження. Його також багато.

– Я… я вітаю тебе, тату.

Він посміхається й хоче поцілувати, але хтось тягне за рукав, довкола кричать, що зникла наречена. Натовп ковтає й підхоплює у вир весільних традицій, він лише встигає прошепотіти швидке «спасибі». Оксанка лишається стояти на місці. Нерухома й збентежена.

Це було рік тому. Лише рік. Він тоді не помічав дрібниць, наприклад, дат і чисел. Та що там числа! Час для нього мав одне ім’я – Рената. Вона ж і обрала дату, він погодився, а вже пізніше збагнув, після. Було бридко. Навіть поривався до колишньої – пояснити, що збіг весіль – випадковість, мовляв, трапляється із закоханими. Але хіба подібне скажеш колишній? Без того зраджена, а тепер ще й двічі принижена. Що відчувала Ірина, волів не думати, та й Рената надавала медовому місяцю наркотичного присмаку. А от дочка… однак привітала ж, значить, прийняла. Лише через півроку випадково дізнався, що це Ірина наполягла, довго вмовляла, навіть сварилася. Навіщо? Злива приблудою тулилася до ніг. Знала… знала, що для нього – то було благословення.

Він дивиться в очі – такі сяючі й щасливі – серед білого.

– Я кохатиму тебе завжди.

Вона посміхається й проводить долонею по обличчю, неначе хоче заграти, створити лише їй чутну мелодію.

– Не кажи так. Завжди – не завжди означає завжди.

Він притискає її пальці у себе на щоці, ловить й гаряче цілує.

– Значить, вічно.

Вона посміхається:

– Вічно… Живі не вміють любити вічно.

– А я любитиму тебе і… її.

Ірина ловить його руку на округленому животику й заплющує очі, аби запам’ятати відчуття щастя – справжнього.

Злива втомилась, стала прозорою й перейшла у сріблясті нитки. Вони в’язали довкола чоловіка примарні образи й розтікались, так і не торкнувшись, перед очима стрибали літери. Він бачив їх так чітко, неначе півгодини тому, коли читав останній запис в щоденнику Оксанки. Хоча який же останній? Найперший, який вона зробила:

«Я сьогодні отримала в подарунок тебе, мій записничку, і вирішила записувати сюди таємниці. Так дивно. Тебе віддав мені в парку один дідусь і сказав, що я нагадую йому одну надзвичайну людину. Значить, я теж така? Надзвичайна. Певно. Татко ж називає мене своїм скарбом, а я люблю його й маму. Ось так. Це і є моя найперша таємниця. Ні, не просто найперша, а най-, най-, найголовніша. Люблю».

Найперша. Анатолій стояв, боячись дихати, – не сполохати б спогади. Але хіба сполохаєш найголовніше?

Того дня теж була злива, світла і довга – до божевілля. Люди сполохано розбігалися, аби знайти бодай якийсь прихисток, а потім визирали звідти, чи не поплила, бува, земля. Він стояв навпроти вікон пологового відділення й дивився крізь воду. Та лилася звідкись згори, і здавалось, що з нею до нього має спуститися душа маленької дівчинки. Він знав це. Просто знав. Дівчинка. Донечка. Скоро. Потоки йшли і йшли, а її все не було. Медсестричка, така кругла, як пиріжок, пожаліла без п’яти хвилин тата й відчинила вікно – у кімнаті поруч з пологовою залою.

– Ей! Таточку! Тебе вже хоч викручуй! Сховайся кудись. Скоро вже, скоро.

Але він навіть не кліпнув, тривожно дослухаючись до простору за спиною медсестри.

– Ну ж бо! Тужся! Давай! Давай! Молодець! Ще трошечки!

Кругленький пиріжок знизав плечима й врешті махнув лагідно рукою:

– Стій, якщо хочеш! Хвороби б тільки не підчепив!

Жінка зникла у глибині кімнати, а злива впритул підійшла до вікна, стала навшпиньки й волого повторила: «Скоро».

– Іро! Ще раз! Давай! Ну! Ну! Ну! Молодець. Молодець! Ось вона, дитинка. Дивись, яка красунечка!

Шум води в одну мить наповнився чимось голосним й пронизливим. Цей звук пронісся по його судинах зі швидкістю світла й гаряче завмер посеред серця – упізнав?

У вікні вигулькнуло вже знайоме обличчя медсестрички й радісно сповістило:

– Ну от, татку, можеш ховатися від дощу. Донечка у тебе! Вітаю!

Анатолій опустився навколішки й видихнув з грудей гарячий потік, просто видихнув, бо слів не знайшов і підвестися не зміг, так і стояв посеред зливи, теплої-теплої, найтеплішої з усіх. Крізь відчинене вікно до нього хвилями котився сміх Ірини, а кудись вгору сріблястою драбиною піднімався перший крик їхньої донечки, Оксанки.

– Ну от, хороша моя, ти Є.

Чоловік увійшов у озеро. Йшов, розкинувши руки. Вода огортала й починала ворушитися. Дивно. Чому він її не відчуває? Тепла? Холодна? Яка? Перевернуте небо угорі. Воно лилося й лилося, немов дна не мало, а у озера дно було. Взуття ковзалось по слизькій поверхні ґрунту, і чоловік вперше подумав, що варто було роззутися і йти босоніж – босоніж до краю зливи. Але де той край?

– Доню!!!

Вода змивала крик із вуст.

– Донечко!!!

Озеро заходилося колисати тіні на дні.

– Оксанко… Невже тебе нема?

Вода.

Скрізь.

Вона.

Опустив голову, немов тягар упустив.

– Була.

Небо скінчилось. Дощ вичерпався. Дно, очевидно, було і там. Крізь вимоклу стіну дерев на чоловіка дивився сивовусий дідусь й гірко хитав головою.

– Відпусти її, синку, ой відпусти.

На дні душі

Занурюючись у пам’ять, кожен з нас рано чи пізно торкається дна. Це коли згадувати нема чого, все найголовніше воскресло – спогад за спогадом, аж до основи, глибше – лиш дно. Він дістався свого, стоїть