Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
— Так, — відповідала Лєна, — але не мати ніг — це дуже незручно.
Пес зайняла собі місце у старому фотелі, який залишили попередні мешканці, іноді читала книжки, але найчастіше просто дивилася у навстіж відчинене вікно. Там вона бачила тихий безлюдний провулок імені Маяковського, стару, ще австрійську будівлю, в якій тепер розташувалася міська стоматологічна клініка № 5, і людей, що приречено заходили туди по безкоштовні державні пломби.
«Я коли дивлюся на них, — казала Пес, — у мене самої зуби починають боліти. Усі підряд, навіть вставні».
Ззовні її проживання з Лєною нічим не відрізнялося від попереднього. Пес мало їла, мало спала, тричі на день просила Лєну допомогти їй сходити в туалет. Уранці та ввечері з цим не було проблем, а от по обіді Лєна змушена була ненадовго спеціально відпрошуватися з роботи.
У нас є одне довгострокове завдання, казала Лєна — вилікувати тебе. Щоб ти знову могла ходити. А доти треба знайти якийсь візок на колесах. Я більше не можу тебе на собі тягати. Коли матимеш візок, станеш більш незалежною. Зможеш самостійно виходити… е… виїжджати на вулицю. І в туалет зможеш сама… е… ходити. Тобі тільки руки треба підкачати.
З’ясувавши все з процедурами, Лєна пішла у відділ соціального забезпечення громадян — місце паломництва людей з обмеженими можливостями. Три години чекала своєї черги на аудієнцію. В коридорі поруч також чекали десятки інших людей, сліпих, глухих, без рук, без ніг, церебральників, даунів і дебілів, чоловіків і жінок, дітей і дорослих. Так багато калік водночас Лєна ще ніколи не бачила. Зазвичай вони, як затравлені потвори, сидять удома й висуваються на світ Божий лише в критичних ситуаціях. Щоб нікого не бентежити і щоб не зіпсувати повноцінним людям їхнє неусвідомлене повноцінне щастя.
Каліки дивилися на Лєну з недовірою і навіть злобою. Можливо, вони думали, що Лєна заплатила за інвалідність, щоб отримати на халяву якусь із багатьох можливих пільг.
— Вибачте, що я здорова, — врешті сказала їм Лєна. Каліки далі похмуро мовчали. Напевно, не вибачили. Лєна їх розуміла.
Залишалося кілька хвилин до встановленої регламентом перерви, коли вона нарешті зайшла в кабінет. Жінка за столом метушилася в передчутті принесеної з дому відбивної.
— Що у вас? — спитала вона Лєну.
— Добрий день. Мене звати Лєна. Я живу з подругою, яка не може ходити. Їй потрібен інвалідний візок.
— Документи.
Лєна з готовністю простягла свій паспорт. Без паспорта, потім казала вона, ти ніхто у цих лабіринтах верховенства права.
— Не ваші документи, інваліда, — сказала жінка за столом.
Лєна витягла з іншої кишені паспорт Пса і подумки втішилася, що здогадалась узяти його із собою. Але цей паспорт жінку за столом також не задовольнив.
— Ну, ви як дитина мала! Документи на інвалідність! Висновки ЛКК і МСЕК! Програма реабілітації! Пенсійне посвідчення!
— Ой-ой-ой! — вигукнула Лєна розгублено. — А що таке ЛКК і МСЕК?
Чиновниця глянула на Лєну як на інопланетну істоту. Невідомо було, чи хотіла вона при цьому розреготатися, чи нагородити співрозмовницю масним словечком.
— Ваша подруга проходила лікарське обстеження?
— Так, вона не може ходити.
— Де висновок лікаря, що вона не може ходити? Де висновок комісії, що вона інвалід? І якщо інвалід, то якої групи?
— Вона інвалід, — бубоніла Лєна, — повірте мені. Два роки тільки сидить. Я би вам її привела, але мені тяжко носити на собі такий тягар. Подруга хоч і маленька, але все одно важить — дай Боже.
— Мені потрібні документи від лікарів і МСЕК.
— Що таке МСЕК? — благально перепитала Лєна.
— Це така комісія, яка присвоює інваліду групу інвалідності.
— А коли буде МСЕК, то моя подруга зможе отримати інвалідний візок?
— По закону — так.
— То зможе чи ні?
— Ми діємо лише в рамках закону. До побачення, шановна. В мене обідня перерва.
Лєна ще запитала:
— А як я маю її на всі ці комісії тягати? Може, є якісь тимчасові інвалідні візки? Я віддам через тиждень-два.
Але жінка за столом уже наминала свою відбивну.
Комісія із загадковою назвою, котра, як уже потім дізналася Лєна, розшифровувалася як медико-соціальна експертна комісія, засідала лише після того, коли було надіслано всі необхідні документи. На їх збір у Лєни пішло кілька тижнів. Оскільки Пес не могла самостійно пересуватися, комісія могла би зібратися за місцем її проживання.
— Ми можемо, — сказали Лєні, — але не раніше, ніж через півроку. У нас черга. Буде швидше все-таки прийти до нас.
Тож Лєна взяла Пса на плечі, і так вони рушили підтверджувати інвалідність. Злощасний кабінет було розташовано на п’ятому поверсі. Ані ліфта, ані інших способів туди видряпатися, окрім як сходами, не було. Пес під час підкорення вершини безперестанку вибачалася, а Лєна говорила:
— Нічого, не переймайся, Пес, тобі потрібен цей папір. Отримаєш візок, пенсію невеличку, безкоштовно їздитимеш у громадському транспорті… Ми витримаємо. Ще такого не ставалося, чого не можна було би витримати.
Тут Лєна, звичайно, помилялася.
Перші три рази вони з Псом на комісію не потрапили. Не встигали до кінця робочого дня. Доводилося так само спускатися сходами вниз і так само підійматися ними через тиждень.
— Але тоді вже нас точно приймуть? — питала Лєна у секретарки.
— Жіночко, ну звідки я знаю?! — відповідала та. — Рано чи пізно приймуть. Черга, не бачите? Усі інвалідами хочуть бути.
Через тиждень історія повторювалася. Секретарка оголошувала про кінець робочого дня й обіцяла, що наступного разу пощастить більше.
— Ну, скажіть мені, — просила Лєна, — може, є якийсь інший спосіб потрапити на комісію? Може, треба гроші заплатити? Я заплачу, тільки скажіть, скільки!
Секретарка обурено пирхала й ішла геть, тому, напевно, що Лєна пропонувала гроші в коридорі й при багатьох свідках.
Коли нарешті їх із Псом запросили, Лєна аж не повірила. Перше, що вона сказала, затягуючи подругу в кімнату, де засідала комісія, було:
— Я з вами скоро сама калікою стану.
За довгим столом сиділо четверо: дві жінки, двоє чоловіків. Вони ліниво перешіптувалися між собою і так само ліниво, втомлено дивилися на каліцтво цього світу.
— Прізвище, — сказав хтось із них.
Пес відрекомендувалася. Лєна про всяк випадок сказала:
— А мене звати Лєна.
Люди
