Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
— Дай мені спокій! Лиши мене! Я йду додому! Я йду ДОДОМУ!!!
Першого дня музейниця влаштувала Лєні невеликий допит:
— Хто твої батьки? — спитала вона.
— Батько — інженер, мама — шоколадниця.
— А ти хто?
— Я валеолог.
Музейниця прикинулася, що зрозуміла це слово. Лєна додала:
— Я роблю людей здоровими.
— То ти лікар?
— Можна й так сказати.
— Я лікарів не люблю, тримайся від мене подалі.
— Домовилися.
Потім Лєна забрала Пса до себе. Пес не сперечалася, сама склала свої речі у невеликий рюкзачок. Але процес переїзду не був легким.
— Пес, ти маєш коляску, інвалідний візок чи як це називається? Як ми дістанемося до мене?
— Не маю.
— Добре, — Лєна повернулася до Пса спиною. — Давай, піднатужся, лізь на спину. За шию хапайся, але дивись, не задуши.
Із першого разу Пса підняти не вдалося. Із другого теж.
— Виглядаєш худенькою, а така тяжка. Втягуй живіт!
Розлючена Псова мама зі схрещеними на грудях руками чекала на них у коридорі.
— Ти куди її несеш? — закричала вона. — Іванка — інвалід, вона має сидіти вдома!
— Іванка поживе у мене, нічого страшного. Яка різниця, де сидіти?
— Ти мені, Лєно, ніколи не подобалася, — сказала Псова мама і відійшла вбік.
Лєна винесла Пса з будинку, немов якусь недорозвинену дитину-переростка. Шалик від вітру забивався їй у лице, і Лєна кричала:
— Шалика прибери, Пес, я нічого не бачу!
Пес слухняно прибирала.
— Нам до тролейбусної зупинки дотягти, метрів сто, а там легше буде.
Ці сто метрів вони долали цілу вічність. Пес намагалася полегшити Лєні завдання і постійно підтягалася вище.
— Не дряпайся, Пес! — кричала Лєна. — Мені так іще тяжче! Не рухайся, просто тримайся за шию, тільки дивись не задуши!
У тролейбусі всі сидіння були зайняті — інтелігентні пенсіонери-пільговики їхали в міський парк на прогулянку. Багато хто з них також їхав на міське кладовище. Віднедавна воно стало популярним місцем знайомства самотніх людей. Удівці знайомилися з вдовами на могилах їхніх покійних чоловіків і дружин.
— Дайте хтось сісти, будь ласка, — попросила Лєна. — Дівчина не може ходити, а я вже не можу її тримати!
Пенсіонери як один замислено повідвертали голови до вікна, згадуючи в цей момент усе своє воєнне і післявоєнне минуле, присвячене каторжній праці й героїчній самопожертві. Лєна підійшла до першого-ліпшого дідка і сказала:
— Якщо ви зараз не встанете, я всаджу вам її на голову, і голова ваша навряд чи витримає такий тягар.
Дідок і його сусід заодно злякано зіскочили з крісел і вже на безпечній відстані зарепетували:
— Оце молодіж пішла, тільки подивіться! Понапиваються, як свині, а потім стару людину з крісла зганяють! Нехай стара людина постоїть, мало в житті настоялася! Хто вас, таких негідників, тільки виховав!
Інші пасажири жваво підтримали розмову, і так Лєна з Псом їхали.
Якась пенсіонерка ніяк не могла заспокоїтися. Вирішила провести педагогічну розмову. Вона не полінувалася встати і підійти ближче (напевно, глухувата була, боялася, що не почує відповідь). Підійшовши, спитала солоденьким голосом:
— Дівчатка, але ви скажіть, скажіть нам, хто вас, таких негідників, виховав?
Лєна відповіла:
— Так ви ж і виховали.
Пенсіонерка заплакала. А Пес шепнула:
— Ти ж мене тепер не лишиш, Лєно?
Її лице, бліде як крейда, сяяло від радості. Ніби вона повернулася додому після багатьох років страждання і поневірянь.
В інтерв’ю місцевому журналістові Пес пізніше сказала, що не знала Лєниного плану і знати не хотіла. «Лєна була єдиною людиною, яка мене любила, — сказала Пес. — Я їй довіряла і не шкодую про це. Вона була сильна і завжди знала, що робити, тоді як я завжди була слабовольною і боягузливою. Я у своєму житті, чесно скажу, хотіла не так багато. Хотіла мати родину, таку саму велику, як була та, в якій я народилась, але ліпшу. А Лєна хотіла чогось більшого. Її не задовольняло маленьке щастя».
— Як ви стали калікою? — запитав журналіст.
— Від холоду, — відповіла Пес.
Цей журналіст — письменник-невдаха, який нічим іншим, окрім низькопробної жовтухи, заробляти на хліб не вмів, — дописував час від часу в місцеву газету плаксиві репортажі. Читачі таке любили. Журналіст був циніком і пияком. У своїх історіях він переважно глузував із власних героїв, але ні герої, ні читачі цього не розуміли. Такий стиль, — він міг би називатися «я не винен, що живу в епоху посередностей та ідіотів», — багато кому подобається й досі.
— Ви вийшли заміж у п’ятнадцять років, так і не закінчивши школу, це правда? — питав журналіст Пса.
— Правда, — відповіла Пес.
— Ваш чоловік був релігійним фанатиком і знущався з вас, це правда?
— Правда.
— Він забороняв вам їсти, не говорив із вами, примушував вас цілу ніч тримати старі двері над головою…
— Так.
— Унаслідок нервового стресу у вас почалася кровотеча, і ви три місяці пролежали у лікарні, це правда?
— Правда.
— А потім ви повернулися до нього?
На цьому місці Пес зірвалася:
— Ви не розумієте, він обіцяв мені золоті гори!
— Як саме ці гори виглядали?
— Він прийшов із букетом, — плачучи, говорила Пес, — торт купив, сказав, що любить мене і ми разом почнемо нове життя. А я не мала куди подітися. Я теж його любила, напевно. Чоловік покинув церкву, це правда, покинув. Дозволив дивитися телевізор. Спершу добре було. Я влаштувалася в магазин на роботу, продавала побутову хімію. Я ж не хотіла багато, тільки мати сім’ю, дитину народити і жити до смерті, як положено. У нас город невеликий був, я його засадила тюльпанами, і навесні, якби ви тільки бачили, як вони зацвіли! Це була така краса! До мене приїжджали з міста, щоб сфотографуватися на їхньому тлі! Я тюльпани на базар відвезла, на травневі свята, всі спродала. Заробила триста гривень. Думала квітами зайнятися. Це дуже вигідний бізнес виявився, я все порахувала. Вкладаєш, наприклад, сто гривень,
