Данина Каталонії - Джордж Орвелл
По-друге, якими були наслідки боїв? Звичайно, їх неможливо точно визначити. Немає доказів, що повстання мало прямий вплив на перебіг війни, проте очевидно могло б мати, якби тривало ще декілька днів. Повстання у Барселоні стало приводом для Валенсії узяти Каталонію під контроль, прискорити розпуск робітничого ополчення та заборонити РПМЄ. Не сумніваюсь, що таким чином хотіли повалити й уряд Кабальєро. Усі ці події все одно б сталися. Насправді питання в тому, виграли чи програли члени НКП, вийшовши на вулиці й почавши бої. Це лише припущення, однак я вважаю, що вони більше здобули, аніж втратили. Захоплення барселонської телефонної станції було лише окремим епізодом у довгому ланцюжку подій. Ще починаючи з минулого року реальна влада поступово вислизала з рук синдикатів, контроль робітничого класу перетворювався на централізований, що вело до державного капіталізму, а можливо, й відновлення приватного капіталізму. Факт існування спротиву, ймовірно, затримував процес. Уже за рік після початку війни каталонські робітники втратили майже всю свою владу, проте вони все одно перебували у вигідному становищі. Якби вони дали зрозуміти, що відступлять перед будь-якою провокацією, все було б набагато гірше. Трапляються випадки, коли краще воювати і програти, ніж не воювати взагалі.
По-третє, яку мету мало повстання, якщо взагалі мало? То був державний переворот чи революція? Чи метою було скинути уряд? Чи було це сплановано та організовано?
На мою думку, повстання було спланованим у тому сенсі, що його очікували. Не було ознак існування заздалегідь розробленого плану з обох боків. Дії анархістів були майже повністю спонтанними, бо воювали здебільшого рядові вояки. Люди вийшли на вулицю, а їхні політичні лідери або неохоче йшли за ними, або й взагалі полишали напризволяще членів своїх партій. Революційний відтінок мали лише слова «Друзів Дурутті» — невеликої екстремістської групи у складі ФАІ та РПМЄ, проте й вони не вели за собою, а віддалися плину подій. «Друзі Дурутті» поширювали щось схоже на революційні агітки, проте вони з’явилися 5 травня, і тому не можна стверджувати, що саме ці листівки спричинили бої, бо вони почалися на два дні раніше. Офіційні лідери НКП із самого початку відмежувалися від цього. І на те є декілька причин. Почнімо з того, що НКП були досі представлені в уряді, тому каталонський уряд убезпечив себе тим, що лідери цього об’єднання мали консервативніші погляди, аніж його рядові члени. Окрім того, керівники НКП понад усе бажали союзу із ВСТ, але через повстання між ними могли поглибитися розбіжності, принаймні на ту мить. І нарешті, хоча тоді цього ніхто й не знав, лідери анархістів побоювалися, що якщо все зайде надто далеко і робітники зможуть захопити владу у місті (5 травня це було цілком можливим), втрутяться іноземні держави. У порт зайшли британський крейсер та два есмінці, і, безсумнівно, неподалік були й інші військові кораблі. Англійські газети змальовували ситуацію так, що ці кораблі прибули до Барселони на «захист британських інтересів». Проте насправді нічого такого не було, тобто вони не висаджували на берег військових, біженців на борт також не брали. Звичайно, тут не можна бути впевненим, але принаймні скидалося на те, що британський уряд, який абсолютно нічого не зробив для порятунку республіканського уряду від Франко, ладен був одразу втрутитися і врятувати цей уряд від власного робітничого класу.
Лідери РПМЄ підтримували те, що відбувалося, ба більше — заохочували членів своєї партії залишатися на барикадах і навіть схвалили (у газеті «Ла Баталья» від 6 травня) поширення екстремістських листівок «Друзями Дурутті». (Точний зміст листівки залишається невідомим, оскільки дотепер ніхто не міг її дістати.) В деяких іноземних газетах листівку назвали «агітаційним плакатом», який «розклеїли на кожному стовпі». Проте такого плаката не було. Порівнявши декілька свідчень можу сказати, що листівка закликала, по-перше, до утворення революційної ради (хунти); по-друге, до розстрілу відповідальних за захоплення телефонної станції; по-третє, до роззброєння цивільних гвардійців. Немає також певності щодо того, наскільки газета «Ла Баталья» була солідарною з авторами листівки. Особисто я не бачив ані листівки, ані газети за те число. Єдина агітка, яку я бачив під час зіткнень 4 травня, поширювалась невеличкою групою троцькістів («більшовиків-ленінців»). У ній був заклик: «Усі на барикади! Оголосимо страйк на всіх підприємствах, окрім військових!» (Іншими словами, вони вимагали, по суті того, що вже й так відбувалося.) Насправді лідери РПМЄ вагалися. Допоки війну проти Франко не було виграно, вони не були прихильниками повстання. З іншого боку, робітники вийшли на вулиці, тож їхнім лідерам нічого не залишалося, окрім як згадати марксистську політику — коли робітники виходять на вулиці, обов’язок революціонерів слідувати за ними. Тому, незважаючи на свої полум’яні гасла на кшталт «відродження духу 19 липня» тощо, вони робили все можливе, щоб обмежити дії робітників, і дозволили їм відкривати вогонь лише у відповідь. До прикладу, вони жодного разу не наказали напасти на будівлі супротивника, натомість наказували своїм прибічникам вартувати і, як я зазначав у попередньому розділі, за можливості уникати стрілянини. «Ла Баталья» опублікувала вказівки стосовно заборони військам покидати фронт[34]. Мені видається, що відповідальність РПМЄ полягає у заклику залишатися на барикадах; ймовірно, деякі з їхніх послідовників залишилися там довше, ніж самі цього хотіли. Мої знайомі, які особисто знали лідерів РПМЄ, казали, що насправді ті шоковані останніми подіями, але відчувають до них свою причетність і вважають, що повинні стояти пліч-о-пліч з робітниками. Певна річ, згодом, вони отримали від цього політичні дивіденди. Горкін, один з лідерів РПМЄ, навіть розповідав про «ті славетні травневі дні». Звичайно, для пропаганди то був найкращий час, і в той період — до заборони їхньої діяльності — кількість членів РПМЄ помітно збільшилася. Можливо, схвалення листівки, яку випустили «Друзі Дурутті» було помилкою, оскільки за звичайних умов ця нечисленна екстремістська організація є ворожою РПМЄ. В умовах загального піднесення й взаємних образ опонентів сама по собі листівка не означала нічого, окрім заклику залишатися на барикадах. Проте схваливши її, в той час як анархістська газета «Солідарідад Обрера» засудила, лідери РПМЄ дали комуністам привід згодом стверджувати, що бої були повстанням, організованим ні ким іншим, як РПМЄ. Втім, немає сумніву, що
