Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Бої в Барселоні дали уряду Валенсії давно очікуваний привід здобути ще повніший контроль над Каталонією. Робітниче ополчення мало бути розпущене й увійти до складу Народної армії. Над усією Барселоною майорів Іспанський республіканський прапор, здається, це вперше я його бачив ще десь, окрім фронту. У робітничих кварталах частково розібрали барикади, оскільки їх завжди легше звести, ніж повернути всі камені на місце. Навпроти будівель ОСПК барикади стояли аж до кінця червня. Цивільні гвардійці займали стратегічні пункти. В опорних пунктах НКП було захоплено багато зброї, але не маю сумнівів, що ще більше було приховано. Газета «Ла Баталья» досі виходила друком, проте цензори працювали настільки прискіпливо, що перша сторінка була майже порожньою. Газети ОСПК цензурі не підлягали, а тому друкували запальні статті, в яких вимагали розпуску РПМЄ. Тепер РПМЄ оголосили замаскованою фашистською організацією, а агенти ОСПК поширювали містом карикатуру, на якій РПМЄ зображувався фігурою, позначеною серпом і молотом, а під маскою ховалося обличчя маніяка зі свастикою. Офіційна версія подій у Барселоні виглядала так: заколот «п’ятої колони», організований та керований РПМЄ.
Тепер, коли бої закінчилися, у готелі посилилася атмосфера ворожості та підозр. Чуючи звинувачення, які люди закидали одне одному, неможливо було залишитися байдужим. Пошта відновила роботу, потроху з’являлися комуністичні газети, і їхні статті про бої були не лише упередженими, а й цілком спотворювали факти. Мені здається, деякі комуністи, які на власні очі бачили, що коїлося, були неприємно вражені тлумаченням подій, проте нічого не могли вдіяти і притримувались офіційної версії. Якось до мене підійшов наш приятель-комуніст і запитав, чи не доєднаюсь я до Інтернаціональної бригади. Таке запитання мене здивувало.
— Твої газети називають мене фашистом, — відповів я. — Я політично неблагонадійний, оскільки служив у РПМЄ.
— Байдуже. Ти ж виконував накази.
Мусив зізнатися, що після пережитих подій я просто не можу приєднатися до корпусу, контрольованого комуністами. Це означало б одне — мене рано чи пізно використають у боротьбі проти іспанського робітничого класу. Ніхто не знає, коли подібні події можуть повторитися, але якщо таке трапиться, то я волів би скористатися своєю гвинтівкою, виступаючи на боці робітничого люду, а не проти нього. Приятель стримано поставився до моїх слів. Але відтепер ситуація докорінно змінилася. Більше не можна було, як раніше, випити з людиною інших політичних поглядів, погодившись, що «на колір і смак товариш не всяк». У готелі сталася низка огидних сутичок. Тим часом в’язниці були переповнені. Звісно, після закінчення протистоянь анархісти випустили полонених, але гвардійці цього не зробили. Ба більше, багатьох із них кинули до в’язниці без суду і тримали там місяцями. Як завжди, через недбальство й помилки поліції зовсім безневинні люди сиділи по тюрмах. Я вже казав раніше, що Даґлас Томпсон отримав поранення ще на початку квітня. Ми втратили із ним зв’язок — таке часто трапляється з пораненими, оскільки їх постійно перевозять зі шпиталю у шпиталь. Словом, він був у шпиталі в Таррагоні, згодом його перевезли до Барселони приблизно в той самий час, коли розпочалися вуличні бої. У вівторок зранку я зустрів його просто на вулиці. Даґлас поставив мені звичне для того дня запитання:
— Що тут в дідька коїться?
Я розповів, що знав. Томпсон відповів мені без зайвих роздумів:
— Я не буду в цьому брати участі. Рука ще не відновилася. Піду пересиджу в готелі.
Він повернувся до готелю, але на жаль (ось чому я казав, що під час вуличних боїв важливо орієнтуватися на місцевості!), готель був у тій частині міста, яку контролювали цивільні гвардійці. У готелі провели облаву, й Томпсона заарештували і кинули до в’язниці, де й протримали вісім днів. Камера була настільки переповненою, що ніхто не міг навіть прилягти. Схожих випадків — повно. Багато іноземців із сумнівним політичним минулим тікали, оскільки за ними слідкувала поліція й вони жили у постійному страху, що на них хтось донесе. Найгірше велося італійцям і німцям — вони не мали паспортів, і їх переслідувала таємна поліція їхніх же країн. Якщо їх заарештовували, вони підлягали депортації до Франції, а тоді назад в Італію чи Німеччину. Одному Богові відомо, які жахи могли чекати їх на батьківщині. Деякі іноземки легалізували своє становище, уклавши фіктивний шлюб з іспанцями. Одна німкеня, зовсім не маючи документів, врятувалася від поліції, вдаючи із себе коханку котрогось зі своїх знайомих. Якось я випадково зустрівся з нею, коли вона виходила зі спальні чоловіка. Досі пам’ятаю сором та біль в її очах. Звичайно, нічиєю коханкою вона не була, проте, мабуть, думала, що я вважав саме так. Мене повсякчас гризла страшна думка, що той, хто колись був тобі другом, може донести на тебе таємній поліції. Жахи війни, шум, голод, недосипання, напруга і нудьга від сидіння на даху та постійні думки, що кожної миті тебе можуть застрелити або тобі доведеться самому когось убити, зробили мене достобіса нервовим. Я вже дійшов до того, що хапав пістолет щоразу, як грюкали двері. В суботу зранку знадвору почулися постріли й усі закричали: «Знову почалося!» Я вибіг на вулицю й побачив, що то бійці загону швидкого реагування стріляли в скаженого собаку. Жоден із тих, хто був у цей час у Барселоні чи приїхав у місто за декілька місяців потому, не зможе забути страшної атмосфери страху, підозр, ненависті, газетної цензури, переповнених в’язниць, довжелезних черг за харчами та банд озброєних людей, що шастали містом.
Я намагався передати вам почуття, що охоплювали мене у вирі барселонських боїв. Здається, однак, що я
