Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Того вечора ми почули, що чотириста цивільних гвардійців на площі Іспанії здалися й віддали свою зброю анархістам. Ця новина дивним чином наклалася на той факт, що на околицях (переважно в районах, де жили робітники) усе контролювалося НКП. Скидалося на те, що ми виграємо. Але того ж вечора Копп покликав мене і з серйозним виразом обличчя повідомив, що відповідно до щойно отриманої інформації уряд має на меті оголосити РПМЄ поза законом та розпочати проти нього війну. Я був дуже вражений почутим і почав розуміти, чим усе може закінчитись. Я передбачав, що коли заворушення завершаться, всю провину покладуть на РПМЄ — найслабшу партію, а тому найзручнішого цапа-відбувайла. Наш нейтралітет також закінчувався. Якщо уряд оголосить нам війну, то ми не матимемо іншого вибору, окрім як боронитися тут, у цій будівлі РПМЄ, і можна не сумніватися — цивільні гвардійці отримають наказ нас атакувати. Єдиним порятунком було наступати. Копп чекав наказів телефоном. Якщо він отримає підтвердження того, що РПМЄ поза законом, ми одразу змушені будемо готуватися до захоплення кафе «Мокко».
Я пам’ятаю довгий, мов нічне жахіття, вечір, коли ми укріплювали будівлю. Опустили залізні ролети на центральному вході, а за ними звели барикаду з каміння, залишеного робітниками, які щось перебудовували. Ми також перевірили зброю. З урахуванням шести гвинтівок у вартових, що знаходилися на даху «Поліорами», в нашому арсеналі була двадцять одна гвинтівка, одна з яких несправна, а також по п’ятдесят набоїв на кожну гвинтівку, декілька десятків гранат, пістолети і револьвери. Близько дюжини чоловіків, здебільшого німці, зголосилися штурмувати кафе «Мокко» в разі потреби. Ми повинні рано-вранці атакувати з даху і, звісно ж, несподівано. Гвардійців було більше, зате наш бойовий дух був вищим. Ми не сумнівалися, що зможемо штурмувати кафе, хоч і усвідомлювали, що, можливо, будуть жертви. У нас зовсім не було їжі, окрім декількох плиток шоколаду. Крім того, казали, що «вони» збирались перекрити постачання води. (Ніхто достеменно не знав, хто такі ці «вони». Це міг бути уряд, оскільки саме він контролював водогін, або ж НКП.) Ми витратили багато часу, набираючи воду в усе: раковини, відра, навіть у ті п’ятнадцять Пляшок з-під пива, яке цивільні гвардійці колись подарували Коппу.
У мене був кепський настрій, та ще й втома валила з ніг після шістдесяти годин без сну. Зараз стояла глупа ніч. Унизу, за барикадами, просто на підлозі, покотом спали люди. Нагорі була невеличка кімнатка з диваном, яку ми використовували як перев’язочну, хоча, звісно, у нас не було ані бинтів, ані йоду. Моя дружина прийшла з готелю, якщо раптом знадобиться медсестра. Я приліг на диван, сподіваючись подрімати хоч із півгодинки перед штурмом кафе «Мокко», під час якого мене ймовірно могли й убити. Пам’ятаю, як незручно було лежати, коли пристебнутий до ременя пістолет впивався у спину. Наступне, що пам’ятаю, — я прокинувся від того, що поруч стояла дружина. Настав день, нічого страшного не відбувалося, уряд не оголошував війни РПМЄ, воду не перекрили, і якщо не брати до уваги хаотичних пострілів, на вулицях все було спокійно. Дружина сказала, що не наважилася мене будити, тому спала у кріслі в одній з кімнат.
Увечері було тихо, настало щось на кшталт перемир’я. Стрілянина припинилася, і на вулиці раптом висипали люди. Деякі крамниці підняли жалюзі, на ринку голодний натовп вимагав їжі, але прилавки були геть порожні. Проте я помітив, що трамваї поки не їздили. Цивільні гвардійці досі сиділи за своєю барикадою в кафе. Ніхто також не поспішав розбирати укріплень. Усі бігали, намагаючись придбати бодай щось їстівне. Повсякчас було чути єдине питання, що хвилювало усіх без винятку: «Уже все закінчилось, як думаєте? Чи знову почнеться?» Про оте «все» думалось як про стихійне лихо, буревій чи землетрус, від якого всі страждали, і якого несила було стримати. На мою думку, сторони домовилися про кількагодинне перемир’я, але здавалося, воно тривало всього декілька хвилин. Раптом прогримів постріл з гвинтівки, наче грім серед ясного неба, й усі розбіглися. Залізні жалюзі опустилися, вулиці спорожніли, чоловіки повернулися на барикади. «Все» почалося знову.
Я повернувся на варту на даху, гостро відчуваючи розчарування й злість. Я гадав, що беручи участь у подібних подіях, людина мусить відчувати свою причетність до творення чогось великого, свою значимість для усієї подальшої історії. Проте це омана, бо в такі миті усе інше переважують фізичні потреби й відчуття. Під час бою я не здатен був правильно «проаналізувати» ситуацію, що так майстерно роблять журналісти, перебуваючи за сотні кілометрів звідси. Здебільшого я розмірковував не про правильність чи неправильність цієї безглуздої внутрішньої колотнечі, а про те, як страшенно незручно й нудно сидіти на цьому дурному даху, і про голод, що ставав усе нестерпнішим, оскільки жоден із нас ще з понеділка по-людські не їв. Увесь час у моїй голові крутилися думки, що коли тут усе завершиться, я повернусь на фронт. Мене це страшенно дратувало. Я пробув сто п’ятнадцять днів на передовій і повернувся до Барселони, розраховуючи перепочити у комфортних умовах. Натомість я сидів на цьому даху навпроти таких самих знуджених, як і я, цивільних гвардійців, які час від часу махали мені руками, запевняючи, що вони такі ж «робітники» (сподіваючись, що я у них не стрілятиму). Але ж усі знали — щойно їм віддадуть наказ стріляти, вони відкриють вогонь. Так от, якщо все це означало «творити історію», то ми цього не відчували. Ситуація нагадувала важкий період на фронті, коли бракувало бійців і кожен мусив багато годин стовбичити на варті. Який може бути героїзм, коли стоїш на варті голодний, втомлений і цілком байдужий до всього, що навколо відбувається.
У самому готелі серед різношерстої юрби, яка у більшості своїй з
